Стаття 91. Верховна Рада України приймає закони, поста­нови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім ви­падків, передбачених цією Конституцією.
 
Коментована стаття присвячена видам правових актів, які приймаються парламентом України. Ця стаття стосується лише актів Верховної Ради України, а не всіх її рішень. Порядок прий­няття процедурних рішень визначається Регламентом Верховної Ради України. Вони приймаються більшістю голосів народних де­путатів, які взяли участь у голосуванні, за винятком випадків, пря­мо зазначених в Регламенті і законах(п. 1 ст. 3.2.3 Регламенту Вер­ховної Ради України). Своєрідною є процедура прийняття рішень про застосування заходів для забезпечення присутності народних депутатів на засіданнях парламенту (п. З ст. 3.2.2 Регламенту).
Конституція визначає акти, що їх приймає Верховна Рада України. Як такі називаються закони і постанови. Але це не ос­таточний перелік, оскільки коментована стаття встановлює, що парламентом можуть бути прийняті й інші акти. Такий підхід є виправданим з оглядом нате, що Верховна Рада приймає акти з найрізноманітніших питань суспільного життя. Відповідно законодавець надав парламенту України можливість визначати вид акта парла­менту залежно від специфіки проблеми, що вирішується.
В сучасній правовій системі України діють прийняті парла­ментом України акти з такими назвами: Конституція, закон, ос­нови законодавства, кодекс, декларація, Акт проголошення не­залежності України, заява, звернення, постанова. Більшість з них охоплюється таким загальним поняттям, як закон. Ратифіковані Верховною Радою України міжнародні акти стають частиною національної правової системи.
Закон — нормативний акт вищої юридичної сили, прийня­тий згідно з чітко визначеною законодавчою процедурою пред­ставницьким органом влади і підписаний главою держави. Зако­нами регулюються найбільш важливі суспільні відносини. В ієрархії правових актів закон посідає найвище місце після кон­ституції. Верховенство закону — один з головних принципів де­мократичної, правової держави. Закони мають свою ієрархію. Вищим з них є конституція, яка приймається і змінюється, як правило, в більш ускладненому порядку, ніж звичайний закон. Право приймати закони належить до виключних повноважень представницьких органів влади. В демократичній державі не може бути паралельного органу, який би мав право приймати акти аналогічної юридичної сили. Оскільки порівняно з іншими нормативно-правовими актами в державі закон має вищу юри­дичну силу, то всі підзаконні акти не повинні суперечити його положенням. Закон регулює найбільш важливі суспільні відно­сини загального характеру. Закони в Україні можуть приймати­ся також шляхом всеукраїнського референдуму. Закон — основ­не джерело права національної правової системи України. До формальних ознак закону належить особливий порядок його прийняття парламентом. Цей порядок включає обов'язкові стадії законодавчого процесу, передбачені Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України. Прийняття закону обов'яз­ково включає в себе такі стадії: внесення законопроекту в зако­нодавчий орган; обговорення законопроекту; прийняття закону; його опублікування (обнародування).
Закони України можуть бути змінені або скасовані лише Вер­ховною Радою України, тобто органом, яким вони були прийняті. Конституційний Суд України може визнати закон неконститу­ційним повністю або в окремій частині. Внаслідок цього весь текст закону або окремі його положення, що визнані неконсти­туційними, втрачають чинність. Але це не означає скасування або зміни самого закону. Скасувати або змінити закон може тільки сам парламент України і ніхто інший, оскільки тільки Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні і тільки їй серед органів державної влади притаманна законодав­ча функція. Це виключна прерогатива парламенту України.
В Україні ще жоден закон не був прийнятий шляхом всена­родного референдуму. Така можливість не виключається, і якщо вона буде реалізована, то стадії і процедури прийняття закону в такий спосіб повинні відбуватися у відповідності з нормами Конституції України і Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми».
Постанова Верховної Ради України — правовий акт парла­менту, що приймається більшістю від його конституційного скла­ду і підписується Головою Верховної Ради України. Постанови приймаються після обговорення їх на пленарному засіданні пар­ламенту. Вони, зокрема, приймаються з питань призначення все­українського референдуму, з питань, визначених ст. 73 Конституції України: прийняття рішення щодо звіту про виконання Дер­жавного бюджету України; призначення виборів Президента Ук­раїни у строки, передбачені Конституцією; розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України; призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад у випадках, передбачених Конституцією України; призна­чення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Національного банку України; обрання суддів; призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування; призначення на посаду та звільнен­ня з посади керівника апарату Верховної Ради України; утворен­ня тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України з відпо­відних питань тощо. Порядок прийняття постанов парламенту України визначається Регламентом Верховної Ради України.
Постанови Верховної Ради України присвячені в основно­му регулюванню внутрішньопарламентських взаємовідносин, призначенню і звільненню відповідних посадових осіб, контро­лю Верховної Ради за станом виконання відповідних урядових програм, реалізації Кабінетом Міністрів України конкретних проблем. Прийняття постанов парламенту пов'язане з реаліза­цією Верховною Радою законодавчої, установчої і контрольної функцій. Без прийняття постанов неможливо забезпечити опти­мальну організацію роботи парламенту.
Серед інших актів Верховної Ради України особливе значен­ня мають декларації, в яких найбільш ємно поєднуються полі­тичні і правові аспекти регулювання суспільних відносин. Дек­ларація — політико-правовий акт, який офіційно проголошує загальнолюдські цінності і певні наміри держави, обумовлює на­прями, принципи державної правової політики, що знаходять втілення в Конституції і законах України. Декларація в загальній формі визначає спрямованість конституційно-правового регулю­вання у відповідній сфері суспільних відносин. Так, Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. визначи­ла демократичний вектор розвитку Української держави і сус­пільства, утвердження України як незалежної, суверенної, демок­ратичної, правової, соціальної держави, визначила демократичну спрямованість національної правової системи України на су­часному етапі. Концептуальні положення Декларації лягли в ос­нову чинної Конституції України. Декларація прав національно­стей України від 1 липня 1991 р. визначила вектор державної полі­тики України у сфері національних відносин, гарантування прав національних меншин. Положення декларацій реалізуються за допомогою більш конкретних правових приписів. Так, положен­ня Декларації прав національностей України знайшли втілення насамперед в Законі України від 25 червня 1992 р. «Про націо­нальні меншини в Україні».
Заяви та звернення — акти Верховної Ради України, які містять заклики до парламентів, інших вищих органів іноземних країн здійснити певні дії або утриматись від певних дій з метою підтримання миру, подальшого розвитку двосторонніх та багато­сторонніх відносин, усунення джерел і підстав ускладнення міжнародного становища в цілому чи двосторонніх відносин. Наприклад, у Заяві Верховної Ради України від 5 липня 1991 р. дається оцінка Заяві парламенту Румунії «Про пакт Ріббентропа-Молотова і його наслідки для Румунії», де були висунуті терито­ріальні претензії до України. В Заяві Верховної Ради України були сформульовані пропозиції щодо розвитку двосторонніх відносин з Румунією відповідно до загальновизнаних принципів міжнарод­ного права. Заклик до розвитку двосторонніх зв'язків між Украї­ною та Росією міститься у Зверненні Верховної Ради України до Верховної Ради і Президента Росії від 24 серпня 1991 р.
Для розвитку української державності і правової системи особливе значення має прийнятий 24 серпня 1991 р. Акт прого­лошення незалежності України, в якому було визначено, що Вер­ховна Рада урочисто проголошує незалежність України та ство­рення самостійної української держави — України, що територія України є неподільною і недоторканною і що віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони Украї­ни. Положення цього документа знайшли втілення в Конституції України 1996 p., інших законах та підзаконних актах.
Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, тобто не менш як 226 голосами. Згідно з Рішенням Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення положень статей 75, 82, 84, 91,104 Конституції України (щодо повноважності Верховної Ради
України) від 17 жовтня 2002 р. № 17-рп / 2002 Верховна Рада Ук­раїни правомочна приймати закони і реалізовувати інші консти­туційно визначені повноваження за умови присутності на її пле­нарних засіданнях на момент голосування тієї кількості народних депутатів України, яка згідно з Конституцією необхідна для прий­няття відповідного рішення. Конституційний Суд також вирі­шив, що положення ч. 2, ч. З ст. 84 та ст. 91 Конституції України щодо участі народних депутатів у прийнятті Верховною Радою України рішень треба розуміти так: коли за пропоноване рішен­ня проголосувала визначена Конституцією України кількість на­родних депутатів України, воно вважається прийнятим незалеж­но від того, скільки народних депутатів України не брати участь у голосуванні. В Рішенні Конституційного Суду України від 7 лип­ня № 11 рп / 98 у справі щодо порядку голосування та повторного розгляду законів зазначається, що рішення Верховної Ради Украї­ни, зокрема закони, постанови, інші акти, приймаються лише на пленарному засіданні Верховної Ради України за умови особис­тої участі народних депутатів України в голосуванні та набрання встановленої Конституцією України, Законом про Регламент Верховної Ради України кількості голосів на їх підтримку. Народ­ний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України. Пору­шення встановленої Конституцією України процедури ухвален­ня законів та інших правових актів Верховної Ради України є підставою для визнання їх неконституційними.
Конституція України встановлює деякі винятки із загального правила щодо прийняття рішень більшістю від конституційного складу парламенту. Так, не менш як двома третинами від консти­туційного складу Верховної Ради України приймаються закони щодо державних символів (ст. 20), не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України може бути подо­лане вето Президента України (ст. 94). Така ж кількість голосів необхідна для прийняття законопроекту про внесення змін до Конституції (статті 155 і 156). Три четвертих голосів потрібно для прийняття рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ст. 111).
Не менш як третиною народних депутатів України від кон­ституційного складу Верховної Ради України може бути прийнято рішення про скликання позачергової сесії Верховної Ради (ст. 83),про підтримання запиту народного депутата, групи народних де­путатів чи комітету Верховної Ради України до Президента Украї­ни (п. 34 ст. 85), про створення тимчасової слідчої комісії (ст. 89). Такі розбіжності в конституційному закріпленні різної кількості депутатів для підтримання тих чи інших законів, подолання вето глави держави, оголошення імпічменту Президенту України, ви­рішення внутрішньоорганізаційних питань функціонування пар­ламенту зумовлено різними чинниками. Але основоположна мета такого підходу в нормативній регламентації організації і діяль­ності Верховної Ради України — це забезпечити стабільність Кон­ституції, нормальне функціонування всього державного механіз­му, насамперед парламенту, створити умови для оптимізації кон­трольної діяльності Верховної Ради України.