Стаття 64... права і свободи людини ... не можуть бути
Стаття 64.Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Коментована стаття присвячена регламентації однієї з найбільш складних проблем реалізації і захисту прав і свобод людини і громадянина — проблемі їх обмеження. З викладеної вище соціальної інтерпретації прав людини природно випливає уявлення про те, що вони не можуть бути безмежними: зміст і обсяг використання будь-якого права окреслюються, так би мовити, певними кордонами, «бар'єрами». Межі (обмеження) прав людини — це сукупність усіх явищ, які визначають зміст та обсяг прав людини. До складу таких явищ можуть входити, зокрема, й юридичні норми, встановлені міжнародним чи національним правом. У такому випадку певні обмеження (межі) прав людини є наслідком нормотворчої діяльності відповідно міжнародних чи державних органів.
Окремо слід розглянути поняття обмежування прав людини. Визначаючи це поняття, можна сформулювати положення про те, що обмежування здійснення прав людини — це діяльність владних суб'єктів, насамперед компетентних державних органів, змістом якої є встановлення меж (обмежень) у здійсненні прав людини.
Отже, межі (обмеження) прав людини та обмежування здійснення прав людини — це явища (і відповідно поняття) не тотожні.
Боротьба за права людини (яка може вважатися головною рушійною силою і соціальною сутністю всієї історії людства) нині знаходить вияв у боротьбі саме за межі таких прав, насамперед за юридичне закріплення та юридичну інтерпретацію цих меж. Класифікація останніх дозволяє виявити особливості соціальних та інших факторів, від яких безпосередньо залежить правореалізаційна діяльність людини. Використовуючи різноманітні критерії, можна виділити такі різновиди меж прав людини:
— залежно від онтологічної сутності явища, яке обмежує права людини, — природні (біологічні, фізіологічні, екологічні) та соціальні (економічні, політичні, духовно-ідеологічні, спеціально-соціальні, наприклад, права і свободи інших людей);
— за наявністю чи відсутністю залежності від волі суб'єкта — абсолютно об'єктивні (скажімо, певні явища природи), відносно об'єктивні (наприклад, законодавчі обмеження), суб'єктивно-об'єктивні (фізичні потреби людини), суб'єктивні (свідомі самообмеження суб'єкта);
- залежно від ступеня соціальної обґрунтованості — цілком обґрунтовані, в основному обґрунтовані і недостатньо обґрунтовані;
- залежно від політико-юридичного статусу правообмежуючого суб'єкта — державні (міжнародні — всесвітні, регіональні, міждержавні і внутрішньодержавні) й недержавні, тобто громадські (з аналогічними «підвидами»);
- за обсягом прав людини, стосовно яких установлено певні межі, — загальні (що стосуються усіх прав), спеціальні (поширюються на певну групу прав) і виключні (розраховані тільки на одне право);
- залежно від «стосунків» із законодавством або іншими юридичними джерелами — легальні (законні), позалегальні (юридично-нейтральні, «іррелевантні»), антилегальні (протизаконні);
- за видовою належністю державного органу, яким здійснено правообмеження, — законодавчі, президентські, управлінські (адміністративні), судові;
- залежно від регулятивної природи юридичного акта, котрим встановлено і межі, що розглядаються: нормативні й казуальні;
- залежно від юридичної сили нормативного акта, в якому визначено межі прав, — законні (зокрема, конституційні) і підзаконні (з їх подальшим відповідним поділом);
- за тривалістю (чинністю) у часі — постійні та тимчасові (зокрема надзвичайні);
- за колом осіб, чиї права обмежено, — спільні, особливі, індивідуальні;
- залежно від стадії юридичного регулювання, на якій відбулося правообмеження, — правотворчі, правотлумачні, правозастосувальні, правореалізаційні;
- за ступенем змістовної визначеності — повністю визначені (формальні), відносно визначені (зокрема оцінні);
- залежно від характеру логіко-гносеологічної операції, якою опосередковувалося визначення меж, — тлумачні, конкретизаційні, деталізаційні.
Окремі питання, пов'язані з обмеженням прав людини, вже роз'яснювались у коментарях до ст. 22 і деяких інших норм КонституціїУкраїни. Оскільки конституційні права та свободи людини і громадянина встановлюються Верховною Радою України, тоі введення обмежень цих прав та свобод може мати місце тільки за її прямим волевиявленням. Коментований припис є одним із прикладів самообмеження держави в її відносинах з громадянами на основі спеціально дозволеного принципу регулювання: розглядувані обмеження можуть бути встановлені Верховною Радою України лише у випадках, передбачених Конституцією України. Остання ж, як уже зазначалось, регламентує це питання за двома напрямками: по-перше, вона встановлює підстави запровадження правообмежень, а по-друге, визначає зовнішню юридичну форму їх закріплення — тільки закон.
Встановлюючи підстави правообмежень, Конституція використовує два відомих міжнародній і національній юридичній практиці способи. В одних випадках після формулювання певного права людини і громадянина відразу ж подається вказівка щодо підстав його можливого обмеження (у Конституції України такий прийом застосовується найчастіше). В інших же підстава правообмеження, яка є спільною, однаковою для певної групи прав, нібито «виноситься за дужки» і формулюється тільки один раз. Перший вид підстав можна умовно назвати спеціальними, а другий — загальними. Прикладом підстав другого виду можуть бути ті, що зазначені у ч. 2 коментованої статті, а саме умови воєнного або надзвичайного стану. Значення коментованого припису полягає у тому, що він закріплює як загальний принцип державно-юридичного регулювання неприпустимість свавільного, тобто безпідставного (з фактичного й юридичного боків), обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина. Найбільш повна і точна інтерпретація цього положення може бути досягнута лише за умови його аналізу в системному зв'язку із приписами, вміщеними у статтях 3, 22 та 157 Конституції України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40,47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. У коментованому приписі зазначено дві самостійні підстави обмеження конституційних прав та свобод людини і громадянина — умови воєнного стану та умови надзвичайного стану Ці підстави, як відзначалось, мають у певному розумінні загальний характер, оскільки можуть застосовуватися для обмеження значної групи прав і свобод. Три особливості правообмеження на основі таких підстав зазначено у даному приписі. По-перше, тут дозволяється встановлювати лише «окремі» обмеження. Звідси випливає, що обмежуватись може лише менша частина змісту й обсягу конституційних прав та свобод людини і громадянина. По-друге, повинен бути зазначений строк, на який ці обмеження встановлено. По-третє, тут чітко окреслено ті права і свободи, які навіть за наявності однієї із зазначених вище підстав не можуть бути обмежені.
Зазначені особливості відрізняють регламентацію правообмеження із наведених підстав від регламентації правообмеження з інших (спеціальних) підстав. Причому ці відмінності мають вочевидь гуманістичну спрямованість.
