Стаття 62. Особа вважається невинуватою ...доки її вину не буде доведено...
Стаття 62. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Уразі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
Стаття, що коментується, закріплює одне з найважливіших положень демократичної, правової держави, що знайшло своє відображення в п.1 ст. 11 Загальної декларації прав людини, п. 2 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод. у п. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. принципі 36 Звід принципів захисту всіх осіб, що піддасться затриманню або ув'язненню в будь-який формі. — презумпцію невинуватості.
Виражаючи сутність сучасного кримінального процесу, його важливу характерну рису, презумпція невинуватості знайшла своє найбільш загальне нормативне закріплення також у ч. 2 ст. 15 КПК України, ч. 2 ст. 2 КК України і є принципом (основним, керівним началом) кримінального судочинства.
Встановлення безпосередньо в Конституції України формули презумпції невинуватості як об'єктивного правового положення має найважливіше значення для захисту прав і законних інтересів громадян, що залучаються до орбіти кримінального судочинства, хтя слідчої і судової практики, впливає на законотворчий процес.
Презумпцію невинуватості необхідно розглядати в загально-правовому і процесуальному значеннях. Як загальноправова вимога вона визначає положення особи в суспільстві. Хоча цей принцип сформульований як кримінально-процесуальний, однак його дія виходить за рамки лише кримінального процесу. Презумпція невинуватості — об'єктивне правоположення. Це вимога закону, звернена до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до суспільної думки в цілому. Такої позиції дотримується і Європейський Суд з прав людини, що у своєму рішенні від 10 лютого 1995 р. по справі «Аллене де Рібермон проти Франції» підкреслив, що сфера застосування принципу презумпції невинуватості є значно ширшою: він обов'язковий не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави.
Правило презумпції невинуватості одержує пряме втілення в нормах інших галузей вітчизняного законодавства. Наприклад, відповідно до ст. 71 Житлового кодексу України за громадянином протягом усього часу перебування його під слідством і судом зберігається займане ним житлове приміщення; керуючись ст. 36 Кодексу законів про працю, розірвати трудовий договір із працівником наймодавець має право тільки при набранні законної сили вироком суду, яким працівник визнається винним у вчиненні злочину і засуджується до позбавлення волі, і т.д.
У ході судового розгляду головуючий, судді, народні засідателі зобов'язані утримуватися від висловлення будь-яких оцінок і висновків стосовно розглядуваної справи аж до видалення суду в дорадчу кімнату для постановлення вироку, виключивши будь-які прояви упередженості і необ'єктивності. Відступ від цієї вимоги й оголошення під час судового розгляду позиції головуючого судді, тоді як підсудний ще не визнаний винуватим, розцінене Європейським Судом з прав людини як порушення презумпції невинуватості (рішення в справі «Мінеллі проти Швейцарії» від 25 березня 1983 р.)
У процесуальному значенні презумпцію невинуватості необхідно розглядати як вимогу, що визначає правове положення учасників кримінального судочинства, і насамперед підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, як основу їхніх процесуальних прав, гарантію всебічного, повного, об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи.
У найзагальнішому вигляді правило презумпції невинуватості означає, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний може бути визнаний винуватим у вчиненні злочину і покараний лише за умови, що його вина буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. Притягнення особи як обвинуваченого, затвердження прокурором обвинувального висновку на стадії досудового слідства, попередній розгляд кримінальної справи суддею не вирішують наперед визнання його винуватим у вчиненні злочину. Лише один орган у державі наділений таким правом — це суд, який є відповідно до Конституції України (ст. 124) носієм судової влади, що здійснює правосуддя в умовах законності, незалежності, гласності, усності, змагальності.
Вирок суду є єдиним процесуальним документом, що встановлює винуватість підсудного. Вирок суду це акт, що втілює силу і авторитет судової влади. Постановляючи і проголошуючи вирок, суд від імені держави дає суспільно-політичну, моральну і правову оцінку вчиненим діянням, формулює ставлення держави до осіб, що вчинили злочин, застосовує захід державного примусу на основі судового розгляду й у встановленні законом формі.
Під обвинувальним вироком суду в рамках статті, що коментується, слід розуміти вирок, що набрав законної сили. Керуючись розглянутою нормою Конституції України, Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 1 листопада 1996 р. № 9 Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» роз'яснює: «При розгляді кримінальних справ має суворо додержуватись закріплений у ч. 1 ст. 62 Конституції принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили». Така необхідність обумовлює наявність у чинному кримінально-процесуальному законодавстві процедур по перегляду судових рішень в апеляційному і касаційному порядку (глави 29, ЗО, 31 КПК України). Процесуальний порядок, що передує набранню вироком суду законної сили, є надійною гарантією справедливості правосуддя і визнання винуватими тільки осіб, що дійсно вчинили злочин.
Винесення судом щодо осіб виправдувального вироку незалежно від підстав виправдання (не встановлено подію злочину, у діянні підсудного немає складу злочину, не доведено участь підсудного у вчиненні злочину (ч. 4 ст. 327 КПК України)) виключає можливість поставлення його невинуватості під сумнів. Зокрема, як порушення принципу презумпції невинуватості громадянина розцінив Європейський Суд з прав людини висловлені судом підозри щодо невинуватості виправданого при розгляді його клопотання про виплату компенсації за час тримання під вартою (рішення Європейського Суду з прав людини від 25 серпня 1993 р. у справі Секанін).
За своїм змістом принцип презумпції невинуватості охоплює такі демократичні ідеї правосуддя, які як правові положення одержали закріплення в Конституції України, а також глибоко і всебічно конкретизовані в різних нормах кримінально - процесуального законодавства.
1. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції України). Відповідно до ст. 22 КПК України вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи зобов'язані прокурор, слідчий і особа, що проводить дізнання. На них же покладається обов'язок виявити обставини, які як викривають, так і виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання. Державні органи, що ведуть процес, не мають права перекладати обов'язок доказування на підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (засудженого). Це значить, що неприпустимо вимагати від особи представлення доказів на свій захист і спростування пред'явленого їй обвинувачення. Закон категорично забороняє домагатися показань обвинуваченого шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. З ст. 22 КПК України). Такий примус до дачі показань є кримінально караним діянням (ст. 373 КК України).
Визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі (ч. 2 ст. 74 КПК). Відмова від участі в доказуванні не може тягти для підозрюваного, обвинуваченого, підсудного негативних наслідків ні в частині визнання його винним, ні в частині визначення йому міри і виду покарання.
Разом з тим звільнення обвинуваченого від обов'язку доказувати свою невинуватість не позбавляє його права брати участь у доказуванні по кримінальній справі. Він вправі давати показання, представляти докази, заявляти клопотання. При цьому оскільки обвинувачений зацікавлений у тому, щоб довести свою невинуватість, меншу винуватість чи взагалі уникнути покарання, закон не передбачає для нього відповідальності за дачу завідомо неправдивого показання (якщо таке показання не поєднане з обвинуваченням невинуватого у вчиненні злочину) і не розцінює цей факт як обставину, що обтяжує покарання (ст. 67 КК України). Доводячи свою невинуватість чи меншу винуватість, обвинувачений, підозрюваний, підсудний здійснює в такий спосіб своє право на захист. Тому доказування є його правом, але не є його юридичним обов'язком.
2. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Відповідно до закону доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність чи відсутність суспільно небезпечного діяння, винуватість особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК України). Докази повинні бути отримані тільки уповноваженими на те органами чи посадовими особами, законним способом, з точно і вичерпно передбачених законом джерел (ч. 2 ст. 65, ст. 66 КПК), а форма їх фіксації має бути передбачена законом. Порушення зазначених вимог при збиранні доказів позбавляють отриману інформацію юридичної спи. роблять доказ неприпустимим. Такий доказ не може бути покладений в основу обвинувачення, використаний для доказування інших значущих у справі обставин, а також для обгрунтування необхідності здійснення тих чи інших процесуальних дій (провадження обшуку, обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою і т. п.).
Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» роз'яснив судам, що під доказами, отриманими незаконним шляхом, необхідно розуміти, наприклад, так:. коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.
Оскільки згідно з вимогами Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, з метою вдосконалення судової діяльності у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від ЗО травня 1997 р. № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» рекомендував судам при розгляді кожної справи перевіряти, чи були докази, якими органи попереднього слідства обґрунтовують висновки про винуватість особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК України.
Якщо буде встановлено, що ті чи інші докази одержані незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх недопустимими і не враховувати при обґрунтуванні обвинувачення у вироку.
Встановивши в стадії попереднього розгляду справи чи в судовому засіданні, що ті чи інші фактичні дані були одержані з такими порушеннями закону, які роблять їх використання як доказів недопустимим, а інші докази не дозволяють з'ясувати всі передбачені ст. 64 КПК України обставини, суд за наявності можливості усунути цю неповноту або неправильність дізнання чи попереднього слідства повинен відповідно до вимог статей 246 або 281 КПК України повернути справу на додаткове розслідування з наведенням в ухвалі (постанові) відповідних мотивів.
Постанова вироку суду чи іншого процесуального рішення на підставі доказів, отриманих з порушенням вимог кримінально-процесуального закону, тягне за собою перегляд прийнятого рішення. За певних умов фальсифікація доказів, а також одержання і використання органами чи особами, що ведуть кримінальне судочинство, неприпустимих доказів можуть призвести до притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 372 КК)
Положення про те, що обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, слід тлумачити обмежно. Йдеться лише про такі припущення, на підставі яких можуть бути зроблені обвинувальні висновки. Якщо ж це результат тлумачення сумнівів на користь особи, то такі припущення можуть і повинні бути використані тими, хто веде процес, для формулювання висновків у справі.
3. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. З ст. 62 Конституції України). Тут йдеться не про будь-який сумнів, що виникає при розслідуванні чи судовому розгляді кримінальної справи, а лише про той, який не можна усунути. Непереборними сумніви визнаються в тих випадках, коли зібрані в справі докази не дозволяють зробити однозначний висновок про винуватість чи невинуватість підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а передбачені законом засоби і способи збирання додаткових доказів вичерпані. У процесі розслідування кримінальної справи сумніви можуть виникнути як щодо обвинувачення в цілому, так і відносно окремих обставин, що входять до складу обвинувачення. У першому випадку прокурор, слідчий зобов'язані припинити кримінальне переслідування щодо особи, а суд — винести виправдувальний вирок. Дане правило сформульоване судовою практикою і знайшло своє відображення в п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України віл 29 червня 1990 р. № 5 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановления вироку», де зазначено, що коли зібрані по справі докази не підтверджують обвинувачення і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпані, суд зобов'язаний постановити виправдувальний вирок, а не повертати справу на додаткове розслідування.
Сумніви, які виникли щодо окремих обставин, які входять де складу обвинувачення, спричиняють не виправдання особи, а пом'якшення обвинувачення. Це може бути, зокрема, виключення недоведеного епізоду злочинної діяльності, перекваліфікація дій підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на статтю кримінального закону, що передбачає більш м'який вид покарання, тощо.
Рішення, прийняте в результаті тлумачення непереборних сумнівів на користь підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, має таке ж значення і породжує такі ж юридичні наслідки, як коли б воно ґрунтувалося на однозначно доведеній невинуватості цієї особи. Закон забороняє у виправдувальний вирок, незалежно від слідства виправдання, включати формулювання, що ставлять під сумнів невинуватість виправданого (ч. 4 ст. 334 КПК України). З погляду юридичного значення недоведена винуватість рівнозначна доведеній невинуватості.
З принципом презумпції невинуватості тісно пов'язане право кожного громадянина у разі скасування вироку суду як неправосудного на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної в результаті безпідставного засудження. У статті 56 Конституції України закріплений загальний принцип майнової відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Одним з окремих випадків такої відповідальності є відповідальність за шкоду, заподіяну протиправними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.
Положення ч. 4 ст. 62 Конституції України ґрунтується на загальновизнаних принципах справедливості і гуманізму і сформульовано відповідно до міжнародно-правових стандартів, закріплених у п. 5 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, п. 5 ст. 9, п. 6 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, принципу 35 Зводу принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув'язненню у будь-якій формі, ст. 85 Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 p., ч. 1 ст. 14 Конвенції проти катувань та інших жорстоких і нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання.
Зростаюча увага суспільства і держави до розглядуваної проблеми, закріплення її правових основ у нормах Конституції України сприяли тому, що в правову доктрину, чинне законодавство і правозастосовну практику міцно ввійшов термін «реабілітація», що ототожнюється з фактом судового виправдання невинуватого чи закриття відносно особи кримінальної справи з реабілітуючих підстав, а законодавчий масив, що регулює процесуальний порядок відшкодування шкоди, заподіяної протиправним притягненням особи до кримінальної відповідальності й засудженням, сформувався в комплексний, міжгалузевий інститут реабілітації.
Норми інституту реабілітації є важливим засобом забезпечення і захисту прав і свобод людини і громадянина, невід'ємним складовим елементом правового статусу особи в Україні. Гарантуючи повне відновлення громадянина в правах і відшкодовуючи збиток, заподіяний протиправним притягненням до кримінальної відповідальності, держава в такий спосіб піклується про дотримання законності, підтримання власного авторитету, авторитету судової влади, непорушності основ конституційного ладу а також підкреслює, що завданнями кримінального судочинства є не лише швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних, але й охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, правильне застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності, і жоден невинуватий не був покараний (ст. 2 КПК України).
Правовою основою реабілітації крім Конституції України є Закон України від 1 грудня 1994 р. «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», Кримінально-процесуальний кодекс України, Цивільний кодекс України, а також Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», затверджене наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України і Міністерства фінансів України 4 березня 1996 р. №6/5,3,41.
Відповідно до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття й тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи, обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
Право на відшкодування шкоди виникає у разі постановлення виправдувального вироку суду, закриття кримінальної справи з зв'язку з відсутністю події злочину, відсутністю в діянні складу почину чи недоведеністю участі особи у вчиненні злочину. Закриття кримінальної справи з нереабілітуючих підстав (амністія, недосягнення віку кримінальної відповідальності, примирення обвинуваченого з потерпілим, смерть обвинуваченого й ін.) не дає права на відшкодування.
Фізична особа, яка у процесі дізнання, досудового слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, не має права на відшкодування шкоди (ч. 4 ст. 1176 Цивільного кодексу України).
При відшкодуванні шкоди, заподіяної громадянину, діє загальний принцип повноти шкоди, що відшкодовується. Відшкодуванню (поверненню) підлягають: заробіток та інші грошові доходи, які громадянин втратив унаслідок протиправного притягнення до кримінальної відповідальності або засудження; майно (у тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка в статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не одержав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в дохід держави, вилучене органами дізнання чи досудового слідства, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; суми, сплачені громадянином за надання йому юридичної допомоги; моральна шкода.
Оскільки одним з основних принципів при реабілітації є повнота відшкодування заподіяної шкоди, цей перелік не є вичерпним. До інших витрат, понесених особою, яка реабілітується, і таких, що підлягають відшкодуванню, правомірно, зокрема, віднести витрати на поїздки обвинуваченого (підсудного) за викликами органів досудового розслідування і суду, витрати сім'ї на проїзд для побачення після засудження, суми, сплачені за телефонні розмови з захисником або юридичною консультацією, витрати на листування по кримінальній справі.
Шкода також може бути виражена в знесенні будинку, що належить на праві власності особі, яка реабілітується, вартості будівель на земельній ділянці, посівів, насаджень тощо. Важливо, щоб шкода причинно була пов'язана з протиправним притягненням до кримінальної відповідальності або засудженням особи, інакше вона буде відшкодовуватися вже не державою, а особою, яка безпосередньо завдала шкоду, відповідно до норм цивільного права.
Крім цього, законодавство передбачає відновлення втрачених прав: відновлення на попередньому місці роботи (посаді), повернення житла, відновлення військових та інших звань, повернення державних нагород.
Особливість установленого режиму відповідальності за шкоду, заподіяну особі в результаті безпідставного засудження, полягає в тому, що незалежно від того, яким органом заподіяний збиток, зобов'язаним суб'єктом є держава в особі уповноважених нею фінансових органів. Безпосередньої відповідальності посадових осіб, незаконними діями (бездіяльністю) яких заподіяна шкода, законодавством не передбачено.
Правомочним суб'єктом у реабілітаційних правовідносинах є громадянин, відносно якого винесений виправдувальний вирок суду або кримінальна справа закрита з реабілітуючих підстав. У разі смерті особи, яка реабілітується, право на відшкодування збитку у встановленому порядку переходить до її спадкоємців. Винятком є моральний збиток. Оскільки він має особистий характер, то його відшкодування в спадщину передати не можна.
У місячний термін від дня звернення громадянина відповідний орган робить усе необхідне для визначення розміру шкоди (витребує документи, робить розрахунки і т.п.) і виносить постанову (ухвалу), в якій з посиланням на отримані документи наводиться розрахунок, указується підсумкова сума, що підлягає виплаті, а також викладаються інші необхідні відомості.
У разі незгоди з винесеною постановою громадянин може оскаржити її відповідному прокурору чи до суду в порядку, встановленому для розгляду скарг на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що порушують права громадян глава 31-А Цивільного процесуального кодексу України). Якщо громадянин не згодний з ухвалою суду щодо розміру шкоди, він має право оскаржити його до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.
