Стаття 6. Акти цивільного законодавства і договір

1. Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами ци­вільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законо­давства.

2. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

3. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного за­конодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного за­конодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

4. Положення частин першої, другої і третьої цієї статті застосовуються і до односторонніх правочинів.

1. У коментованій статті закріплений принцип диспозитивності і особливості його реалізації стосовно зобов'язань, що виникають з договору. Вони пов'язані перш за все з його юридично-технічним закріпленням.

Традиційним для нашого правового менталітету є розуміння диспозитивності в такому сенсі, який дає можливість міру поведінки суб'єкта цивільно-правових відносин визначати на власний розсуд тільки у тих випадках, які прямо перед­бачені законом. Тобто законодавець, визначаючи модель поведінки того чи іншо­го учасника відносин, може прямо зафіксувати, що сторони мають право у дого­ворі відійти від цієї нормативної моделі і передбачити інші правила. Таким чи­ном, тоді, коли про це прямо йдеться в законі, індивідуальний договірний припис буде усувати нормативний. Саме таким чином звикли розуміти диспозитивність у зобов'язанні, що випливає з договору.

2. У коментованій статті запропоновано принципово інший підхід до розу­міння диспозитивності. Зокрема, за загальним правилом, сторони можуть відсту­пити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини між собою на власний розсуд.

Проте сторони не можуть відступити від імперативних приписів, що містяться в актах цивільного законодавства. Однак імперативність приписів повинна пря­мо закріплюватися (тобто в законі має бути пряме застереження про те, що сто­рони не мають права відступити від встановлених правил) або випливати із змісту норми чи суті відносин між сторонами.

3. Диспозитивні засади цивільного права надають сторонам можливість ук­ласти не тільки договір, який передбачений актами цивільного законодавства, але й такий, що ними не передбачений, але за умов, що він їм не суперечить (ч.І коментованої статті). Це правило обумовлює поділ договорів на поіменовані (такі, що безпосередньо закріплені у цивільному законодавстві) і непоіменовані (тобто ті, що в цивільному законодавстві не передбачені, але не суперечать його основним засадам). Слід зазначити, що число поіменованих договорів у новому ЦК України значно зросло порівняно із ЦК УРСР 1963 р.

4. Частина 2 коментованої статті передбачає також, що сторони не тільки можуть укласти не передбачений ЦК договір (за умов, що він не суперечить ак­там цивільного законодавства), але й в самому договорі, який передбачений ак­тами цивільного законодавства, врегулювати такі умови, в тому числі права і обов'язки сторін, які не врегульовані цими актами. У літературі такі умови дого­ворів називають випадковими, оскільки вони застосовуються лише тоді, коли сторони їх передбачили в договорі. Однак, як і будь-які інші умови договору (істотні, звичайні) вони є обов'язковими до виконання.

5. Слід звернути увагу на те, що хоча за назвою статті її положення відно­сяться до врегульованих договором, ч. 4 містить застереження про її поширення і на односторонні правочини.

6. Оцінюючи новий концептуальний підхід до визначення принципу диспо­зитивності, у цілому можна без перебільшень констатувати, що він засвідчує не тільки реанімацію приватноправових загальновизнаних засад у цивільному праві (перш за все, у зобов'язальному), а й потребує глибокого змістовного ос­мислення. На відміну від галузей публічного права, у цивільному праві пріори­тет у виборі моделі поведінки зазвичай має належати самим суб'єктам. І тільки у виняткових випадках, з мотивів необхідності реального забезпечення публічних інтересів, публічного порядку, у цивільно-правових нормах з'являються імпе­ративні приписи.

Проте, безумовно, загальне співвідношення імперативних і диспозитивних норм має складатися на користь останніх і визначатися насамперед приватно­правовою природою відносин, що ними регулюються. Норми договірного права є переважно диспозитивними, тоді як недоговірні зобов'язання регламентують­ся імперативними нормами. Такий підхід повністю віддзеркалює і співвідношен­ня основних функцій цивільного права: регулятивної, яка забезпечує виникнення і функціонування «нормальних» відносин між суб'єктами власності договірних зобов'язань, інтелектуальної діяльності та інших, і охоронної, за допомогою якої відновлюються порушені права і законні інтереси суб'єктів цивільного права.