Стаття 50. Кожен має право на безпечне ... довкілля ...
|
Стаття 50. Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я та довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Кожному гарантується право вільного доступу до інформації : про довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту,а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.
Передбачене ч. 1 даної статті право на безпечне для життя і здоров 'я людини довкілля не було закріплене Конституцією
України 1978 р. Крім того, воно безпосередньо не зафіксоване і у Загальній декларації прав людини та інших міжнародно-правових актах. Український законодавець у цьому питанні пішов далі, зважаючи на зростаючий негативний вплив довкілля на життя і здоров'я людини. Для розкриття суті конституційного права на безпечне для життя і здоров'я довкілля важливе значення мають два питання: а) що означає термін «довкілля»; б) яке довкілля є безпечним для життя і здоров'я людини.
Стосовно першого питання слід зазначити, що термінові «довкілля» кореспондує більш вживаний у нашому екологічному законодавстві термін «навколишнє природне середовище». Відповідно до Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» під навколишнім природним середовищем розуміється «...сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів» (ст. 5). Іншими словами, навколишнє природне середовище, а отже і довкілля, — це сукупність природних і природно-антропогенних умов та процесів, які оточують людину і є сферою її життя та діяльності. Ці умови та процеси справляють як позитивний, так і негативний вплив на життя і здоров'я людини, тобто характеризують довкілля з точки зору його якості.
Тепер щодо другого питання. У найзагальнішому значенні безпечним є довкілля, яке негативно не впливає на здоров'я людей. Більш конкретизоване визначення даної дефініції пов'язане з критеріями безпечності довкілля для життя і здоров'я людини. Такими критеріями є встановлені у законодавчому порядку екологічні нормативи. До них, зокрема, належать: нормативи екологічної безпеки (гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у довкіллі, гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого фізичного впливу на довкілля, гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування; гранично допустимі викиди та скиди у довкілля забруднюючих хімічних речовин, рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів (ст. 33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Законодавством України можуть встановлюватися й інші екологічні нормативи. Відповідність довкілля вказаним нормативам свідчить про безпечну, а невідповідність — про небезпечну якість довкілля для життя і здоров'я людини. Отже, право громадянина
|
|
на безпечне для його життя і здоров'я довкілля — це, по-суті, його право вимагати від відповідних суб'єктів додержання встановлених еколого-правових нормативів.
Недодержання цих нормативів є підставою для притягнення відповідних осіб до кримінальної, адміністративної та інших видів відповідальності, а також передбаченого ч. 1 ст. 50 Конституції відшкодування шкоди, завданої порушенням права на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Таке відшкодування здійснюється у встановленому цивільно-процесуальному порядку.
Крім того, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля забезпечується у нас комплексом взаємопов'язаних політичних, економічних, технічних, організаційних, правових та інших заходів.
Особливе значення має інформація про стан довкілля. Частина 2 ст. 50 закріплює і гарантує, по-перше, право вільного доступу громадян до інформації про стан довкілля, а також про якість харчових продуктів і предметів побуту, по-друге — право на поширення відповідної інформації. Джерелами такої інформації є документи та інші носії інформації, а також повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи тощо. Вільний доступ до цих джерел означає можливість ознайомлення з ними громадян без будь-яких спеціальних дозволів, оскільки ця інформація за Конституцією України не може бути віднесена до секретної. Порядок одержання, використання, поширення та зберігання екологічної інформації, як і всіх інших видів інформації, регулюється Законом України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію» та іншими законодавчими актами. Держава зобов'язує органи державної влади і органи місцевого самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення, створювати у державних органах спеціальні інформаційні служби або системи, які у встановленому порядку забезпечували б доступ до екологічної інформації. На Міністерство екології та природних ресурсів України, його органи на місцях та інші спеціально уповноважені державні органи покладений обов'язок по підготовці та поданню щорічно Верховній Раді України Національної доповіді про стан довкілля в країні, а також забезпечення громадян та юридичних осіб інформацією екологічного характеру.
До гарантій, закріплених у ч. 2 ст. 50 Конституції України прав, належить також державний контроль за додержанням законодавства про інформацію, а також юридична відповідальність за порушення відповідних правил. Зокрема, за ст. 238 КК України кримінально караними визнаються приховування або умисне перекручення службовою особою відомостей про екологічний, у тому числі радіаційний стан, який пов'язаний із забрудненням земель, водних ресурсів, атмосферного повітря, харчових продуктів і продовольчої сировини і негативно впливає на здоров'я людей, рослинний та тваринний світ, а також про стан захворюваності населення в районах з підвищеною екологічною небезпекою.
Законодавчо встановлені, крім того, дисциплінарні санкції і заходи цивільно-правової відповідальності за матеріальну і моральну шкоду, завдану особі внаслідок порушення правил щодо екологічної інформації.
|
