Стаття 4.В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.
Стаття 4.В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.
Громадянство — це складний політико-правовий феномен, який можна розглядати одночасно і як одну з головних ознак держави, і як правовий зв'язок (правові відносини), і як складову частину основ конституційного ладу, і як принцип (принцип єдиного громадянства, рівного громадянства тощо), і як правовий інститут, і як один з елементів правового статусу особи, і як право особи.
Інститут громадянства як сукупність правових норм:
—визначає коло осіб, на яких у повному обсязі поширюється законодавство, державна влада та юрисдикція держави як на її території, так і поза її межами;
—регулює відносини, що виникають у зв'язку з набуттям, зміною та припиненням громадянства;
—визначає різницю в правовому статусі громадян держави та іноземців і осіб без громадянства.
Розрізняють нормативне (або легальне) і наукове визначення поняття громадянства.
Відповідно до чинного законодавства громадянство України — це «правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках» (нормативне визначення). Однак це визначення потребує уточнення, оскільки між іноземцями та особами без громадянства (апатридами), які на законних підставах перебувають на території України, з одного боку, і державою, з другого боку, також існує правовий зв'язок, що так само знаходить свій вияв у взаємних правах і обов'язках. Різниця полягає лише в обсязі прав та обов'язків громадян і негромадян. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються Законом України від 18 січня 2001 р. «Про громадянство України».
Громадянство — це усталений, стійкий, постійний, правовий зв'язок особи з певною державою, який означає визнання за цією особою усієї повноти прав і свобод (володіння всіма правами і свободами), покладання на неї всіх обов'язків, її захист з боку держави незалежно від місця перебування та поширення на неї в повному обсязі влади цієї держави та юрисдикції її органів (наукове визначення). Головне полягає в тому, що громадяни володіють правами і свободами у повному обсязі, на них поширюються обов'язки у повному обсязі, держава зобов'язана охороняти громадян, їх права і свободи як на території держави, так і за її межами, а влада держави поширюється на громадянина як на території держави, так і за її межами. У свою чергу громадянин має право розраховувати на захист та піклування з боку держави і під час перебування чи проживання за кордоном.
Громадянство слід відрізняти від підданства, яке означає приналежність особи до держави з монархічною формою правління.
Відповідно до змісту коментованої норми Україна визнає існування лише єдиного громадянства. Це означає, що громадянин України, по-перше, не може мати громадянства іншої держави (інших держав) і, по-друге, окремі адміністративно-територіальні одиниці (у тому числі Автономна Республіка Крим та області) не можуть мати свого громадянства. Якщо ж громадянин набув громадянство (підданство) іншої держави або кількох держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України (п. 1 ст. 2 Закону України «Про громадянство України»). Це означає, що держава не бере до уваги наявність у такої особи громадянства (чи підданства) іншої держави і ставиться до неї як до свого громадянина, визнаючи за ним відповідні права та покладаючи при цьому на нього відповідні обов'язки. Разом з тим, якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави, то він втрачає українське громадянство. Добровільним набуття громадянства іншої держави буде вважатися тоді, коли вільне волевиявлення особи щодо цього знайшло прояв у формі письмового клопотання та добровільного отримання документа, що підтверджує набуття іноземного громадянства (п. 1 ст. 19 Закону України «Про громадянство України»).
Якщо ж іноземець набув громадянства України, то у відносинах з Українською державою він визнається лише громадянином України. При цьому не може братися до уваги те, що можливо інша держава вважає його своїм громадянином. Особа, яка набула громадянство України, зобов'язана протягом року з моменту реєстрації її громадянином України подати документ про припинення іноземного громадянства. У разі коли вона, маючи достатні підстави, передбачені законодавством відповідної держави, не може отримати такий документ з незалежних від неї причин, вона має право подати декларацію про відмову від іноземного громадянства (ч. 5 ст. 8, п. 2 ч. 2 ст. 9, ч. 2 ст. 10 Закону України «Про громадянство України»). До незалежних від особи причин неодержання документа про припинення іноземного громадянства належить, наприклад, «висока вартість оформлення виходу з іноземного громадянства, що перевищує мінімальну заробітну плату, встановлену в Україні».
Подвійне громадянство може виникати у зв'язку з невідповідністю підходів, покладених в основу законодавства про громадянство різних держав (коли, наприклад, набуття громадянства відбувається майже автоматично чи коли не передбачається як необхідна умова набуття нового громадянства вихід з попереднього громадянства) або ж на підставі укладеної міждержавної угоди (договору) про подвійне громадянство. Законодавство більшості держав світу не визнає подвійного громадянства, оскільки це створює значні проблеми на практиці. Подвійне громадянство означає для особи не лише значне розширення прав і свобод, але й суттєве збільшення обсягу обов'язків, виконати які дуже складно або й взагалі неможливо. Відповідно до принципу доміцилію (принцип місця проживання) реально особа може здійснювати права та обов'язки лише громадянина тієї держави, де вона постійно проживає. Як правило, і треті держави визнають біпатрида громадянином саме цієї країни.
Саме тому загальною є тенденція до обмеження подвійного громадянства. Гаазька конвенція від 12 квітня 1930 р. виходила з невизнання подвійного громадянства і рекомендувала ставитись до біпатридів як до осіб, що мають лише одне громадянство. При цьому пропонувалося визначати громадянство або за місцем «звичайного чи переважного проживання», або за принципом «ефективного» громадянства, тобто за громадянством тієї держави, з якою особа більш тісно пов'язана і де вона реально використовує усі свої права чи переважну більшість з них (ст. 5 Конвенції). ЗО серпня 1961 р. у Нью-Йорку була ухвалена Конвенція про скорочення без громадянства. 6 травня 1963 р. країни — члени Ради Європи також підписали Конвенцію про скорочення випадків багатогромадянства та про військову повинність у випадках багатогромадянства. 24 листопада 1977 р. Радою Європи було ухвалено Додатковий протокол до зазначеної Конвенції та внесено до неї поправки.
Разом з тим деякі держави укладають договори, згідно з якими передбачається можливість подвійного громадянства. Прикладом може бути Угода про подвійне громадянство між Іспанією та Домініканською Республікою 1968 p., яка визнала можливість набуття подвійного громадянства, але не для всіх громадян цих країн, а лише для тих, хто переїхав на постійне проживання з однієї з них до другої. Якщо особа нікуди не переїжджає, то права на подвійне громадянство вона не має. Коли ж особа переїхала на постійне проживання до другої з цих двох країни, тоді одне з громадянств є «сплячим». Тобто коли діє громадянство Домініканської Республіки, то дія іспанського громадянства припиняється і навпаки. Тому біпатрид не може одночасно користуватися правами та здійснювати обов'язки, передбачені законодавством обох держав. Причому не лише тому, що це фізично дуже складно чи навіть неможливо, але насамперед тому, що за ним не визнається таке право.
• Поступово змінюється підхід до подвійного громадянства як до виключно негативного явища і при розробці багатосторонніх міжнародно-правових документів. Європейська конвенція про громадянство від 7 листопада 1997 р. передбачає можливість збереження подвійного громадянства, по-перше, для дітей, що мають громадянство кількох держав, якщо воно набувалося автоматично, по-друге, коли громадянство іншої держави набувається автоматично у зв'язку зі вступом до шлюбу (ст. 14 Конвенції).
