Стаття 48. Кожен має право на достатній життєвий рівень...
|
Стаття 48.Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім % що включає достатнє харчування, одяг, житло.
Коментована стаття присвячена одному з найважливіших конституційних соціальних прав людини і громадянина — праву на достатні життєвий рівень. Ця стаття — яскравий приклад впровадження в національну правову систему міжнародних правових стандартів щодо прав особи, оскільки ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права встановлює, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визначають право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло та неухильне поліпшення умов життя.
Право на достатній життєвий рівень не означає, що Українська держава бере на себе зобов'язання забезпечити кожному громадянину і його сім'ї достатнє харчування, одяг і житло. У коментованій статті не встановлюється, що держава гарантує достатній життєвий рівень. Тим більше, що розуміння «достатній життєвий рівень» не є усталеним, оскільки він змінюється залежно від соціально-економічних та інших чинників. Завдання держави, яка проголосила себе соціальною, полягає в тому, щоб створити належні умови для людини, щоб вона могла соєю працею забезпечити гідну матеріальну базу життєдіяльності для себе і своєї сім'ї.
Закріплене в ст. 48 Конституції України право кожного на достатній життєвий рівень належить до другого покоління прав людини, тобто до основних соціально-економічних прав. Сама природа права на достатній життєвий рівень безпосередньо пов'язує його реалізацію з виконанням Українською державою відповідних зобов'язань у галузі соціальної політики. Соціально-економічні права мають специфічні особливості, що робить їх досить залежними від сталої економічної політики держави. Це стосується і характеристики права, закріпленого в коментованій статті Конституції. До особливостей соціально-економічних прав у цілому, порівняно з особистими і політичними правами, є менша їхня універсальність, тобто поширеність цих прав на відповідні категорії населення, допущення не досить чітких формулювань базових конституційних положень типу «гідне життя», «достатній життєвий рівень», «сприятливі умови праці». Реалізація соціально-економічних прав громадян безпосередньо залежить від стану економіки і ресурсів суспільства. Ступінь захищеності цих прав залежить не тільки і не стільки від наявності досконалого правового механізму їх реалізації, а насамперед від відповідності цієї категорії прав економічному потенціалу суспільства. Це стосується і права кожного на достотній життєвий рівень. Тому встановлення навіть на конституційному рівні певних соціальних прав ще не означає належного їх гарантування з боку держави. Право не може бути вище економічних можливостей суспільства.
У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права встановлюється обов'язок держав, що підписали Пакт, забезпечувати повну реалізацію відповідних прав поступово і в межах наявних ресурсів. Якщо положення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права підлягають застосуванню невідкладно і беззастережено, то Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права зобов'язує державу «вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами» (ч. 1 ст. 2). Тим самим підкреслюється залежність цього виду прав від достатку держави, від її здатності до стабільного економічного розвиту. Для забезпечення соціально-економічних прав з боку державної влади недостатньо тільки утримання від порушення прав цього виду — необхідне проведення заходів позитивного характеру для їх матеріального і процесуального забезпечення.
У соціально-економічних правах, в тому числі і в праві кожного на достатній життєвий рівень, розкривається важливий аспект соціальної, правової держави. Вона не може і не повинна роздавати всім громадянам матеріальні блага, але держава зобов'язана забезпечувати їм можливість захищати своє право на гідне життя. Якщо держава не зробить цього, то суспільство функціонуватиме в умовах гострих соціальних конфліктів. Встановлене в ст. 48 Конституції України право кожного на достатній життєвий рівень є своєрідним стандартом, до якого повинна у своїй політиці прагнути держава. В систему соціально-економічних прав людини в цілому заведено включати положення, які характеризуються як довгострокові ідеали і перспективні цілі. Це насамперед стосується права, закріпленого в коментованій статті.
Але це не означає, що держава може стояти осторонь забезпечення права кожного на достатній життєвий рівень особи. Це входило б у суперечність із положенням, що Україна є соціальною правовою державою. Тому держава впливає на цей процес через створення умов для забезпечення права громадян на працю, на житло, на соціальний захист. При цьому соціальний захист включає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. На це спрямоване пенсійне законодавство і пенсійна реформа, законодавство про зайнятість населення, яке встановлює правові, економічні та організаційні основи захисту населення України від безробіття.
На забезпечення достатнього життєвого рівня кожного в Україні спрямовані загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального розвитку, охорони довкілля, які розробляє і здійснює Кабінет Міністрів України і затверджує
|
|
парламент України. Діяльність багатьох органів державної влади спеціальної компетенції спрямована на реалізацію цього права людини і громадянина. Так, органи Пенсійного фонду України здійснюють призначення і виплату пенсій, надбавок та доплат відповідно до законодавства, призначання і виплату щомісячної компенсації в разі втрати годувальника. Державна служба зайнятості (центр зайнятості): забезпечує працевлаштування безробітних; виплачує допомогу з безробіття; надає одноразову допомогу безробітним та членам сімей, які перебувають на їх утриманні, а також матеріальну допомогу громадянам, котрі проходять підготовку, перепідготовку або підвищення кваліфікації за направленням служби зайнятості; надає безпроцентні позики безробітним тощо. Але всі ці заходи далекі від реального забезпечення права громадян України на достатній життєвий рівень.
Сучасне законодавство в Україні спрямоване на надання можливості громадянину забезпечити себе і свою сім'ю через виконання додаткової роботи за сумісництвом. Для гарантування певного розміру оплати працівникам за виконану ними роботу законодавчо встановлюється мінімальна заробітна плата, яка є соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання. Мінімальна заробітна плата в Україні визначається в розмірі, не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості на розрахунок на працездатну особу. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється парламентом України один раз на рік при затвердженні Державного бюджету України. Відповідно до темпів зростання споживчих цін підвищується і мінімальний розмір заробітної плати, пенсій, а також стипендій, розмір грошової допомоги громадян з мінімальними доходами.
У регулюванні цих питань особливе значення має Закон України від 5 липня 1999 р. «Про прожитковий рівень», у якому зазначається, що прожитковий рівень — це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору продовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Цей мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення. Прожитковий мінімум застосовується для: загальної оцінки рівня життя в Україні, що є базою для реалізації соціальної політики та розроблення окремих державних соціальних програм; встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім'ям з дітьми, допомоги по безробіттю, а також стипендії та інших соціальних виплат виходячи з вимог Конституції та законів України. Прожитковий мінімум також встановлюється для: визначення права особи на призначення соціальної допомоги; визначення державних соціальних гарантій і стандартів обслуговування та забезпечення в галузях охорони здоров'я і освіти, соціального обслуговування; встановлення величини неоподаткованого мінімуму доходів громадян; формування Державного бюджету та місцевих бюджетів.
Для оцінки рівня життя в регіоні, розроблення та реалізації регіональних соціальних програм, визначення права на призначення соціальної допомоги, що фінансується за рахунок місцевих бюджетів, органами місцевого самоврядування може затверджуватися регіональний прожитковий мінімум. Але цей мінімум не може бути нижчий від установленого відповідно до Закону «Про прожитковий рівень».
Прожитковий мінімум встановлюється Кабінетом Міністрів України після проведення науково-громадської експертизи сформованих набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набору послуг. Прожитковий мінімум на одну особу, а також для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення, за поданням Кабінету Міністрів України щорічно затверджується Верховною Радою України до початку розгляду Державного бюджету України і періодично переглядається відповідно до зростання індексу споживчих цін разом з уточненням показників Державного бюджету України та публікується в офіційних виданнях.
По суті, все це є мінімальними стандартами з точки зору забезпечення достатнього життєвого рівня особи. Але на сьогодні вони визначаються рівним розвитком економічних відносин в Україні, ефективністю праці, наявністю робочих місць, розвитком аграрного сектора, проведенням державної політики, підтримки вітчизняного товаровиробника.
Однією із складових елементів конституційного права громадянина на достатній життєвий рівень ст. 48 Конституції України
|
|
визначає наявність у особи житла. Вона не акцентує ні на якість такого житла, ні на інші аспекти житлової проблеми, яка існує в Україні. Діюче поточне законодавство і держава в умовах ринкової реформації надають можливість громадянам самим знайти шляхи вирішення власних життєвих проблем за рахунок кредиту на купівлю житла, власних коштів та майнових можливостей задовольнити потреби в житті.
Вирішення житлової проблеми було і залишається однією з найбільш гострих соціальних проблем в Україні. Право на житло гарантується Конституцією (див. коментар до ст. 47), але забезпечення державним житлом гарантується тільки для соціально незахищених громадян. Тому право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї в аспекті забезпечення житлом вирішується і в майбутньому вирішуватиметься все більшою мірою на приватно-правових засадах, що визначені новим Цивільним кодексом відповідно до Конституції України. На сучасному етапі особливого значення набуває розвиток приватного права в житловій сфері, яке дає можливість громадянам реалізувати права власника на власну квартиру, будинок. Новий Цивільний кодекс спрямований на реалізацію положень Конституції у сфері приватно-правових відносин, у тому числі і в житловій сфері. Зокрема, в ньому проголошуються принципи законності та непорушності приватної власності на житло. Все це має суттєве значення для реалізації громадянами права на достатній життєвий рівень, закріпленого в ст. 48 Конституції України.
У цілому забезпечення цього права в Україні залежить від цілеспрямованої державної політики у сфері соціально-економічних відносин, створення належних правових і організаційних умов для життя людей. Реалізація права кожного на достатній життєвий рівень повинна відбуватися в руслі положень ст. З Конституції про те, що людина, її життя і здоров'я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Необхідною є чітка система соціального захисту особи. Соціальний захист населення, кожної людини являє собою сукупність економічних і правових гарантій, що забезпечують дотримання соціальних прав громадян і досягнення ними гідного рівня життя. Створення системи соціального захисту залежить насамперед від держави. Йдеться про цілеспрямовану діяльність органів державної влади по забезпеченню гідного рівня життя громадянам з
метою стабілізації умов життя і забезпечення балансу інтересів між різними прошарками населення. Державна система соціального захисту повинна сприяти сталому розвитку держави і суспільства, оскільки в центрі всього перебуває людина, її права, в тому числі і права на достатній життєвий рівень, що закріплено в ст. 48 Конституції України.
|
