Стаття 41. Кожен має право володіти ...власністю,
|
Стаття 41.Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умовипопереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусовевідчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їхвартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Конфіскація майна може бути застосована виключно зарішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Закріплення права приватної власності в Конституції та законодавстві України як певного правового явища в праві стато можливим з розумінням природи людини в усіх її виявах, з проникненням у потреби людини, її здібності і прагнення. В такому розумінні право власності видається природним правом, що характеризує особу як таку, що має емоції, бажання, задоволення від наявності у неї власності. Таке становище не означає звуження прагнень лише до матеріального забезпечення людини, а є передумовою вільної особистості, яка сприймає себе через сферу матеріальних благ, що їй належать і забезпечують здійснення всього спектра її прав. Тому поширеним є погляд на приватну власність як на основу для вираження закріплення та реалізації прав і свобод людини, що є підставою для визнання її приватною особою.
Про власність як належність або присвоєння матеріальних благ може йтися як у виробництві, так і у споживанні; як при їх розподілі, так і при обміні. Тому відносини власності слід розглядати як право власності, що внаслідок своєї приватної природи регулюється цивільним правом, а також і як інші інституції в економіці і в праві. Тобто право власності є комплексним, оскільки відносини власності регулюються і нормами інших галузей права: конституційного, кримінального, фінансового, адміністративного та ін., а власність взагалі виступає економіко-правовим явищем, у якому правова форма нерозривно злита з економічним змістом.
Утвердження в Україні приватної власності є показовим фактором перетворення її на державу з ринковою орієнтацією, свободою підприємницької діяльності і виступає необхідною умовою для розвитку гармонійної особистості. Приватна власність е вагомим чинником як для кожного зокрема, так і для суспільств;: в цілому, стан якого залежить від добробуту його членів.
Право власності є абсолютним і найширшим із існуючих прав. Традиційно для нашої країни Конституція передбачає як повноваження власника правомочності по володінню, користуванню та розпорядженню тими об'єктами, що належать особі. Цими правомочностями охоплюються майже всі можливості, ще може реалізувати власник.. Однак їх не слід вважати замкнутим колом, бо власник має право здійснювати зі своїм майном будь-які дії, що їх можна не розуміти буквально як зазначені правомочності, якщо це не суперечить загальним правовим засадам.
У статті 41 Конституції України йдеться про приватну власність фізичних осіб, якими є як громадяни України, так і іноземні громадяни та особи без громадянства. В розвиток цих конституційних положень ЦК України передбачається й право приватної власності юридичних осіб (статті 115, З і 8) — право юридичних осіб приватного права, якими є товариства та установи.
Об'єктами права приватної власності можуть бути як предмети матеріального світу — майно або речі, так і результати інтелектуальної, творчої діяльності. Взагалі майно розглядається як поняття, що ширше за речі, до складу якого входять як речі, так і права, а також цінні папери, тобто так звані «безтілесні речі», якими є певні зобов'язання, — сплатити борг чи вимагати його повернення (активи і пасиви) або корпоративні права. Правовий режим окремих речей та права власності на них встановлюється цивільним законодавством та іншими його галузями — природо-ресурсовим, сімейним тощо.
Поряд із правом власності на речі (речовим правом) має місце такий вид абсолютних прав, як виключні права на ідеальні результати інтелектуальної, творчої діяльності, якими є її продукт, що називається залежно від його характеру твором науки, літератури, мистецтва, винаходом, промисловим зразком та ін. Відносини в цій сфері регулюються законодавством з інтелектуальної та промислової власності.
Способи набуття права власності можуть бути різними. Вони поділяються на первісні та похідні, загальні та спеціальні. Первісним способом право власності набувається тоді, коли майно не мало власника або ж воно незалежне від волі власника. Це такі способи, як виготовлення речей (особливо шляхом виробництва в підприємницькій діяльності), знахідка, привласнення загальнодоступних дарів природи та ін. Похідним способом набувається право власності з волі власника речі, передусім укладенням договорів — купівлі-продажу, дарування, міни, довічного утримання тощо.
Різні способи набуття права власності регулюються з більшим чи меншим ступенем деталізації. Наприклад, широко представлене законодавство, що стосується цінних паперів, приватизації, інтелектуальної власності. Значно менше піддане регулюванню набуття права власності за набувальною давністю, на скарб, безгосподарне майно тощо.
Окремі види майна потрапляють у власність при додержанні певних вимог до суб'єктів і порядку набуття ними права власності, наприклад на державне майно при його приватизації. Законодавство України передбачає також, що деякі види майна не можуть перебувати у приватній власності — це бойова і спеціальна воєнна техніка, вибухові речовини, зброя і т. ін.
Обмеження можливості мати у приватній власності певне майно можуть стосуватись і окремих приватних осіб. Так, частиною 2 ст. 374 ЦК допускається можливість встановлення для іноземців та осіб без громадянства обмежень стосовно земельних ділянок, хоча, за загальним правилом, їм може надаватись земельна ділянка у власність. Навпаки, іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на землю лише у випадках, встановлених законом (ч. З ст. 374 ЦК). Так, частиною 2 ст. 81 Земельного кодексу України встановлюється право іноземних громадян та осіб без громадянства набувати у власність земельні ділянки не-сільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. А частина 4 ст. 22 Земельного кодексу України містить заборону передачі у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам земель сільськогосподарського призначення.
Громадяни можуть користуватися не тільки майном, яке належить їм на праві приватної власності, а й об'єктами права державної та комунальної власності, тобто власністю суб'єктів пуб
лічного права — держави та територіальних громад. Це як природно необхідне використання шляхів, мостів, земель паркової зони, узбереж тощо, так і використання як соціального феномена — через заклади освіти, здоров'я, спорту. Відбувається таке використання безоплатно і на оплатній основі, що здійснюється на підставі та в порядку, встановлених законом. Поширеним оплатним способом використання державного та комунального майна є передача його в оренду.
Непорушність права приватної власності є загальним принципом, на підставі якого законами України передбачаються конкретні норми та механізми, що забезпечують дієвість цих гарантій. Непорушність права власності має широкий зміст і означає проголошення невтручання будь-кого, в тому числі державних органів, у здійснення власником своїх повноважень, неможливість прояву свавілля відносно приватного власника та його прав, недопустимість будь-яких порушень його влади над своїм майном, а також дій всупереч інтересам власника, його волі тощо.
Конкретніше ця конституційна гарантія втілюється в заборону протиправного позбавлення права власності. За загальним правилом, виходячи з принципу непорушності права приватної власності, лише сам власник може вирішувати питання про припинення свого права на майно. Це відбувається шляхом відчуження майна, наприклад укладенням відповідних договорів, знищенням майна, відмовою від нього. При цьому в певних випадках вимагається додержання визначених законодавством вимог. Наприклад, при відмові від нерухомості власник повинен повідомити органи державної реєстрації прав на нерухомість. За заявою власника вносяться зміни до відповідного реєстру, якщо йдеться про відмову від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації (ст. 347 ЦК).
Однак не виключаються випадки примусового позбавлення приватного власника права поза його волею. У статті 41 Конституції України вказується на виключність примусового відчуження об'єктів права приватної власності, мотив, підстави, порядок та умови його застосування. Так, мотивом такого примусу може бути лише суспільна необхідність, внаслідок якої суспільні інтереси конкурують з приватними, і саме на користь перших встановлюються певні механізми позбавлення приватного власника свого майна. При цьому від відповідного органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування вимагається доведення цього факту, наприклад, що використання земельної ділянки є неможливим без припинення права власності на неї. Підстави та порядок примусового відчуження встановлюються законом, і воно відбувається шляхом прийняття або відповідного закону (наприклад, при націоналізації), або акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим (наприклад, при реквізиції), або судового рішення (наприклад, при вилученні земельної ділянки). Умовами примусового вилучення об'єктів права приватної власності є попереднє та повне відшкодування їх вартості із наголошенням на можливості цього лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
ЦК України деталізує регулювання випадків примусового позбавлення приватного власника його майна, встановлюючи при цьому механізм, якого слід дотримуватися. До його складу при примусовому викупі земельної ділянки та/або нерухомого майна у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене, входять: письмове повідомлення приватного власника відповідним органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування про необхідність викупу його земельної ділянки; запропонування викупної ціни, строків та інші умови викупу; винесення судом рішення про викуп земельної ділянки. При цьому приватний власник має певні права, зокрема вимагати забезпечення його та членів його сім'ї помешканням у розмірі та в порядку, встановленому законом; надання іншої, рівноцінної за якістю земельної ділянки в межах даного населеного пункту; компенсації вартості свого майна та відшкодування завданих збитків та ін.
Примусове відчуження права власності можливе й шляхом викупу безгосподарно утримуваних пам'яток історії та культури (ст. 352 ЦК), звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, що здійснюється за загальними правилами про цивільно-правову відповідальність осіб та регулюється Цивільним процесуальним, Господарським процесуальним кодексами і законодавством про банкрутство. Реквізиція (ст. 353 ЦК) застосовується тоді, коли мають місце надзвичайні обставини, а саме: стихійні лиха, аварії, епідемії, епізоотії.
На відміну від зазначених випадків примусового відчуження права приватної власності конфіскація є безоплатним вилученням у власника належного йому майна за рішенням суду у вигляді санкції за здійснення правопорушення (ст. 354 ЦК). Тобто конфіскація може розглядатися як різновид майнової відповідальності особи. її застосування можливе виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Отже, адміністративний порядок конфіскації майна законодавством України не допускається.
По своїй суті право власності надає необмеженість правового панування над речами (майном), що є його об'єктами. Однак з давніх часів право виходило з недопустимості безмежної волі окремої особи, що було б не тільки запереченням права, але і прямою протилежністю добра. Обмеження — це іманентно внутрішньо властива характеристика права власності. Тому Конституцією України встановлюється неможливість таких дій власника, якими б завдавалася шкода правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувалися екологічна ситуація і природні якості землі.
Обмеження не виключають окремих правомочностей зі змісту права власності, а стискують, стримують власника в здійсненні суб'єктивного права. Обмеження права власності базуються на принципах встановлення виключно в інтересах загального блага, суспільного інтересу; на підставі й у межах закону; рівності всіх власників перед подібними обмеженнями; можливості судового заперечення вилучення державою майна з власності; справедливої компенсації державою власнику майнових втрат.
Загальні засади обмеження права власності містяться й у ст. 319 ЦК, інших законах. Вихідним є положення про те, що власність зобов'язує. Це дозволяє передбачати в законодавстві можливості обмеження чи припинення діяльності власника або встановлення зобов'язання допустити обмежене користування його майном іншими особами. Обмеження права власності стосуються можливостей мати певні об'єкти на праві власності, порядку їх використання (це стосується насамперед земельних ділянок та житлових приміщень, які повинні використовуватися відповідно до їх цільового призначення) та утримання (наприклад, національних, культурних та історичних цінностей), інших особливостей здійснення правомочностей власника. Обмежують право власності також сервітути, емфітевзіс, суперфіцій (глави 32-34 ЦК).
Обмеження права приватної власності можуть передбачатися законами, виникати з договорів та встановлюватися судовими рішеннями.
|
