Стаття 35. Кожен має право на свободу віросповідання...

Published by Консультант on Пнд, 03/23/2009 - 18:53

 

Стаття 35.Кожен має право на свободу світогляду і віро­сповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності на­селення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держа­ви, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана дер­жавою як обов'язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед дер­жавою або відмовитися від виконання законів за мотивами релі­гійних переконань. Уразі якщо виконання військового обов'язку су­перечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. 
Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не спо­відувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи ко­лективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Коментований припис є у певному сенсі продовжен­ням, розвитком і конкретизацією положень ст. 34 Конституції України. Світогляд — це система найзагальніших уявлень, по­глядів, понять щодо світу, який оточує людей, щодо природи, людини та суспільства в їх цілісності і взаємозалежності, щодо їх сутності, походження, закономірностей існування і розвитку. Серцевиною світогляду є філософські погляди. З цього випливає, що світогляд і думка — споріднені категорії, а відтак, право на свободу світогляду є власне одним із різновидів права на свободу думки. Тому все, що було сказано вище у коментарі до конститу­ційних положень про свободу думки і слова (в тому числі й щодо її обмежень), стосується і права на свободу світогляду. Однак ви­діляти окремо право на свободу світогляду є виправданим, оскіль­ки саме світогляд людини становить духовно-ідеологічний фундамент, інтелектуальне джерело будь-яких її думок і слів. За­уважимо, що розглядуване право корелює з конституційним по­ложенням про «ідеологічну багатоманітність» суспільного життя в Україні, де жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова (ст. 15 Конституції України). Конкретизацією остан­нього положення є вміщена у частині третій коментованої статті вказівка нате, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Неодмінною складовою частиною будь-якого світогляду є вірування (оскільки не всі уявлення про оточуючий світ можуть бути у певний час доведені науково). Предметом цих вірувань можуть бути найрізноманітніші явища — як матеріальні, так і іде­альні, як реальні, так і уявні, як колишні, так і сучасні або май­бутні. Свобода віровизнання як загальносоціальне (природне) право людини — це можливість людини вільно обирати об'єкт своєї віри і визначати власне внутрішнє ставлення до нього. Сво­бода віросповідання як загальносоціальне (природне) право лю­дини є можливістю людини вчиняти певні дії або утримуватися від їх вчинення, за допомогою чого об'єктивується її віровизнан­ня. Отже, свобода віросповідання як загальносоціальне (природ­не) право людини — це можливість людини вчиняти такі діяння, за допомогою яких приймаються, змінюються та сповідуються релігійні або інші переконання. Можливість сповідування віри у будь-що — ось засаднича, стрижнева ідея коментованого припи­су. Така можливість є необхідним складовим елементом свободи особистого самовизначення. Ця свобода, як відомо, є одним із загальновизнаних міжнародних стандартів прав людини. Вона є фундаментом особистісних прав людини. Коментований консти­туційний припис якраз і утверджує свободу духовно-ідеологічно­го самовизначення особи.
Досить поширеним різновидом організації свободи віроспо­відання є сповідування віри в того чи іншого бога чи в інше транс­цендентне начало, тобто сповідування певної релігії. Іншим же проявом цієї свободи є, навпаки, атеїзм. Деякі конкретні прояви першого різновиду цієї свободи (відправлення релігійних культів і обрядів та ін.) згадані у коментованому приписі. Ці прояви, ясна річ, є актами фізичної поведінки. І цим вони відрізняються від вибору світогляду, віри: такий вибір є суто суб'єктивно-психіч­ним (духовно-ідеологічним) процесом, не підвладним безпосе­редньому юридичному регламентуванню.
Належному здійсненню коментованого правоположення може сприяти знання тенденцій розвитку свободи віросповідан­ня. Відповідно до сучасних загальних закономірностей розвитку інституту основних прав людини є підстави констатувати такі тенденції у здійсненні права на свободу віровизнання:
а) плюралізація вірувань як результат урізноманітнення їх об'єктів. Вона відбувається внаслідок розвитку людської особи­стості, збагачення її духовних потреб, розширення її світогляду, обізнаності, змін уявлень. Ця тенденція чітко простежується і в Україні, про що свідчать нещодавні конкретно-соціологічні дос­лідження стану «релігійності» її населення, зокрема молоді;
б) демонополізація ролі традиційних релігій у визначенні
показників моральності, «праведності» способу життя та поведінки особи, життєдіяльності об'єднань, груп, спільнот, у встановленні критеріїв соціально змістовного розмежування «добра» і «зла» за конкретно-історичних умов, обставин. Одним із проявівцієї тенденції можна вважати посилення екуменічного руху середдеяких церков. Симптоматичним є також включення до складу тих моральних принципів, пропагувати які серед своїх прихильників погоджуються нині керівники певних церков, і такої чесноти, як віротерпимість. Причому останню слід тепер інтерпретувати як терпимість не лише до інших релігій, а й до атеїстів, до,так би мовити, «нерелігійно віруючих»;
в)    деетнізація віри (зокрема, віри релігійної). Особливо яскраво це спостерігається у процесах поширення нетрадиційних релігій, кількість прихильників яких збільшується серед представників різних етносів, серед жителів різних континентів, і Україна не є винятком у цьому відношенні. Така тенденція не оминає й традиційні релігії (згадаймо, наприклад, рух «Євреї за Христа»). Ось чому дедалі рідше вживається поняття «національна релігія» (і, відповідно, поняття «національна церква»): адже до
кожної конфесії належать люди різного етнічного походження, і це цілком нормальне явище. Навіть щодо України, де найпоширенішими є, як відомо, релігії православна (організаційно представлена кількома «центрами», інституціями) та греко-католицька, не можна — з цілком очевидних причин — вважати їх сутонаціональними.
В усіх зазначених тенденціях знаходить прояв закономірне розширення права людини на свободу віровизнання і свободу віросповідання — процес, безумовно, прогресивний і гуманістич­ний. Він цілком відповідає принциповим засадам Загальної дек­ларації прав людини 1948 р. (статті 18, 19), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. (статті 19, 27), Декла­рації про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, 1992 р. (статті 2.1, 2.2, 4.2).
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Свобода світог­ляду і віросповідання є найважливішою, найсуттєвішою части­ною, центральним елементом права на свободу думки і слова.
    Мабуть, тому в коментованому приписі для обмеження свобо­ди світогляду і віросповідання встановлено значно менше під­став, ніж для обмеження свободи думки і слова. Щоправда, тут з'являється і нова підстава, точніше кажучи, дві самостійні підстави — інтереси охорони здоров'я та інтереси охорони мо­ральності населення. Уявлення про зміст і критерій виділення останніх підстав мають, знову ж, оціночний характер і є кон­кретно-історичними.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від дер­жави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визна­на державою як обов'язкова. Коментований припис присвячено юридичному регулюванню взаємовідносин таких специфічних громадських об'єднань, як церква, інші релігійні організації, з одного боку, та держава — з іншого. Тут проголошено загальний принцип таких відносин — відокремленість (роздільність, «окремішність») церкви і держави, зокрема церкви і державних на­вчальних закладів. З цього принципу випливають наступні прак­тичні висновки:
—Україна є світською державою. Це не означає, що вона впроваджує, підтримує, «спонсорує» атеїстичну ідеологію, заці­кавлена у ній. Це свідчить лише про те, що держава є нейтраль­ною, безсторонньою щодо будь-яких різновидів віри — як релі­гійних, так і нерелігійних;
—держава мусить чітко окреслити у законодавстві межі свого втручання (впливу, сприяння, протидії та ін.) у сповідання будь-якої віри, у діяльність релігійних та атеїстичних організацій, виходячи при цьому виключно із загальнолюдських цінностей і прав людини. Вона не повинна надавати матеріальної підтримки або в іншій формі активно виявляти свою прихильність до будь-яких релігійних організацій, а також до організацій атеїстичного спрямування (зважаючи, зокрема, на те, що платниками держав­них податків є як громадяни найрізноманітніших конфесій, так і атеїсти). «Пільгове» ставлення держави до будь-якої релігії, а та­кож до атеїстів буде порушенням коментованого припису;
—позитивна діяльність держави щодо різних конфесій має бути обмежена: а) обліково-реєстраційною діяльністю на основі повідомного (заявницького) принципу; б) нейтральним арбітруванням у разі виникнення міжконфесійних суперечок, кон­фліктів з майнових та деяких інших неідеологічних питань за умови звернення цих організацій до відповідних юрисдикційних державних органів і беззастережного визнання обов'язковості рішень останніх;
— держава має законодавчо визначити межі діяльності, фізич­ної поведінки (проте аж ніяк не думок, не віри), поза які не мо­жуть виходити прихильники будь-якої релігії або іншої, у тому числі атеїстичної, віри відповідно до міжнародних стандартів цих меж (ст. 29 Загальної декларації прав людини). Вона повинна та­кож здійснювати контроль за не порушенням цих меж, тобто за дотриманням законності (законів) віруючими усіх конфесій, усі­ма релігійними і атеїстичними організаціями, та притягати до юридичної відповідальності тих із них, котрі порушили чинне законодавство.
Безперечно, розглядуване відокремлення не означає відсут­ності будь-яких контактів, зв'язків між державою та церквою. Як одне із громадських об'єднань церква входить до складу політич­ної системи (організації) суспільства і через своїх офіційних пред­ставників може брати участь у політичному житті у тих же фор­мах, які припустимі для будь-яких звичайних (нерелігійних) гро­мадських об'єднань, організацій. Не може викликати заперечень також добровільне «взаємовигідне» співробітництво (паралельні чи спільні дії) держави і церкви у гуманітарній сфері або з інших питань (наприклад, здійснення ними заходів для збереження па­м'яток історії і культури, пропаганда загальнолюдських прин­ципів моралі, допомога нужденним, соціально незахищеним гро­мадянам). Церква несе ті ж обов'язки за чинним законодавством, які покладено на будь-яких юридичних осіб, зокрема обов'язок дотримання норм фінансового, цивільного, трудового законодав­ства тощо. Зважаючи на специфічність релігійних організацій, держава врегульовує низку своїх взаємин з ними спеціальним законом (Закон України 1991 р. «Про свободу совісті і релігійні організації»).
Стосовно відокремлення школи від церкви слід мати на увазі, що у коментованому приписі термін «школа» має широкий смисл: йдеться про всі і будь-які державні навчальні та виховні заклади, починаючи з дошкільних дитячих установ і закінчуючи вищими навчальними закладами та закладами післядипломного навчання і перепідготовки кадрів. Ця позиція нині послідовно реалізована у чинному Законі України «Про освіту».
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед дер­жавою або відмовитися від виконання законів за мотивами релі­гійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійсь­ковою) службою. Коментований припис присвячено характери­стиці наслідків, які може викликати обрання громадянином того чи іншого релігійного світогляду для виконання ним певних юри­дичних обов'язків. Адже, проголошуючи свободу вибору релігій­ного або ж іншого світогляду, держава не відмовляється від прин­ципу рівності всіх перед законом, закріпленого у ст. 24 Конституції. Загальне положення полягає у тому, що будь-які змістовні особ­ливості, вимоги релігійних переконань, сповідуваних громадяни­ном, не можуть бути підставою для ухилення його від виконання загальних юридичних обов'язків. Ані держава не повинна вста­новлювати з такого приводу жодних винятків для якихось ка­тегорій віруючих, ані, зі свого боку, громадянин, якої б релігії він не дотримувався, не має права відмовлятися від виконання за­гальних юридичних обов'язків. У такий спосіб, знову ж таки, за­безпечується рівність усіх перед законом.
Єдиний виняток з цього загального положення Конституція встановила щодо тих випадків, коли виконання загального для всіх громадян військового обов'язку суперечить приписам тієї релігії, яку громадянин сповідує. Але й тоді дозволяється не звільнення від виконання обов'язку, а лише його, так би мовити, «перекваліфікація» — заміна іншим. Остання ситуація врегульо­вана нині Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» та прийнятими для організації його виконання постано­вами Кабінету Міністрів України. Зокрема, однією з цих поста­нов затверджено перелік конфесій, представникам яких дійсна військова служба може бути замінена невійськовою службою. Проте реалізація цих нормативно-правових актів виявилась не безпроблемною. Так, віруючі громадяни, які належать до релі­гійної організації «Свідки Єгови» (а вона теж входить до вказа­ного переліку), нерідко відмовляються навіть від альтернативної служби; внаслідок цього частина прихильників цієї релігійної течії притягувалась до кримінальної відповідальності. Це свідчить про необхідність удосконалення юридичного механізму здійс­нення коментованого припису.