Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова...
Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Поняття гарантування права на свободу думки і слова видається не досить чітким і конкретним з деяких міркувань і тому вимагає певного роз'яснення. По-перше, за допомогою законодавства або інших юридичних засобів неможливо дозволити чи заборонити думку як таку, врегулювати процес появи, зміни або ж зникнення думок в індивідуальній свідомості; мислення кожної людини взагалі знаходиться поза межами юридичного впливу, якому підвладні лише її фізичні дії, її вчинки. Отже, коментований припис стосується не будь-якої думки, а лише тієї, яку вже виражено назовні, об'єктивовано шляхом певної фізичної поведінки. Лише така думка здатна зачіпати інтереси інших учасників суспільного життя, тобто набувати соціального значення. Таким чином, коментований припис санкціонує право людини на, власне кажучи, вільний вияв своїх думок, зокрема тих, які є поглядами, переконаннями. По-друге, оскільки, крім поглядів та переконань, існують також інші форми мислення, розглядувана свобода стосується вираження й інших його «продуктів»: раціоналізованих почуттів, установок, орієнтацій, концепцій, теорій тощо. По-третє, розглядуване право охоплює можливість використання будь-яких засобів вираження думки — як традиційних (усних, письмових, образотворчих та ін.), так і сучасних технічних. Про можливість максимально широкого тлумачення засобів, «каналів» вираження думок свідчить і наступна частина коментованої статті.
Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб *-на свій вибір. Об'єктом цього права є певні дії з інформацією. Офіційне нормативне роз'яснення останнього поняття вміщено у Законі України «Про інформацію» (1992 p.), де сказано, що інформація — це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Коментований припис дозволяє вчиняти всі можливі дії з інформацією, вдаватись до будь-яких способів і засобів її використання і поширення.
Відмінність між вираженням своїх (свобода слова) і чужих думок І свобода поширювати інформацію) уданому випадку не має практичного значення. Вони «на рівних» дозволяються і так само ж обмежуються. Остання обставина обмеження є, мабуть, найбільш складною у практичному плані. Окремо слід відзначити, що у коментованому приписі (так само, як і в попередньому) йдеться про право кожної людини, а не тільки громадянина України.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Наведена частина коментованої статті присвячена характеристиці тих підстав, за яких закріплені у ній права можуть бути обмежені державою. Як і щодо інших обмежень прав людини і громадянина, тут передбачено, що такі обмеження можуть встановлюватися виключно за допомогою закону.
Всі підстави для обмеження цих прав, перелічені у коментованому приписі, можна поділити на три види: а) загальносоціальні — забезпечення громадського порядку, запобігання заворушенням чи злочинам, охорона здоров'я населення; б) особистісні — захист прав, зокрема репутації, інших людей; в) політичні — інтереси національної безпеки, територіальної цілісності, підтримання авторитету і неупередженості правосуддя, запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно. Майже всі ці підстави передбачено також у найважливіших міжнародно-правових актах з прав людини (Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Конвенції про захист прав людини та основних свобод). Конституція України, відтворюючи згадані підстави, у цій частині цілком відповідає даним актам. Позитивне значення коментованого припису вбачається, так би мовити, в «обмеженні обмежень»: права, закріплені у першій і другій частинах коментованої статті, можуть обмежуватись законом виключно за наявності лише тих підстав, які тут зазначені. Будь-які інші обставини, мотиви не можуть бути причиною, приводом обмежень даних прав.
Водночас не можна не помітити й певних проблем, котрі можуть постати при застосуванні коментованого припису. Адже наведені підстави правообмеження сформульовані здебільшого за допомогою формально невизначених, у першу чергу оціночних, понять, а їх тлумачення, інтерпретація, як відомо, нерідко буває досить неоднозначною. Останньою національною інстанцією у визначенні підставності чи безпідставності встановлення законодавчих обмежень прав людини слід вважати Конституційний Суд України: його висновки, як відомо, будуть остаточними і не підлягатимуть оскарженню (ч. 2 ст. 150 Конституції України).
Висловимо тут деякі міркування лише щодо двох із згаданих вище підстав правообмеження. Організація масових заворушень як цілеспрямована діяльність — це, як передбачено Кримінальним кодексом України (ст. 294), один із самостійних видів злочинів, учинюваних із прямим умислом. У коментованій статті йдеться про запобігання не тільки таким злочинним діям, а й про ситуації, за яких висловлювання певних поглядів, поширення певної інформації здатні — навіть незалежно від намірів, від умислу поширювача — викликати заворушення і вже тому мають бути заборонені, обмежені законодавцем. Право на репутацію є, власне кажучи, складовою права на честь і гідність як одного із основних прав людини; тому право на репутацію охоплюється поняттям «права інших людей», а про ці права як підставу правообмеження вже йшлося у коментарі до ст. 23. Окрема згадка у Конституції про репутацію інших людей може бути пояснена прагненням законодавця акцентувати й конкретизувати найбільш поширені і значущі у практичному плані підстави обмеження права на свободу слова та інформацію, а також забезпечити відповідність підстав для обмеження цього права тим підставам, які відповідно передбачені у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (п. З ст. 19 цього Пакту).
