Стаття 302. Право на інформацію

1. Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і по­ширювати інформацію.

Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

2. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності.

Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов'язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування.

Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов'язана робити посилання на таке джерело.

(Стаття 302із змінами, внесеними згідно із Законом № 3261-IVвід 22.12.2005)

1. Коментована стаття закріплює за фізичною особою право на інформацію. Законодавець визначає «інформацію» як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навко­лишньому природному середовищі (ст.1 Закону України «Про інформацію»). При цьому об'єктом даного права є усі види інформації, до яких відносять: ста­тистичну інформацію, адміністративну інформацію (дані), масову інформацію, інформацію про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регі­онального самоврядування, правову інформацію, інформацію про особу, інфор­мацію довідково-енциклопедичного характеру, соціологічну інформацію (ст.18 Закону України «Про інформацію»), а також науково-технічну інформацію (ст.1 Закону України «Про науково-технічну інформацію»). Більш детально див. ко­ментар до ст. 200 ЦК України.

2. Право на інформацію як особисте немайнове право фізичної особи включає:

а) збирання інформації, тобто надану законом можливість набуття, придбан­ня, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації фізичними особами;

б) використання інформації, тобто можливість задовольняти свої інфор­маційні потреби будь-яким незабороненим чинним законодавством способом;

в) поширення інформації, тобто можливість фізичної особи розповсюджу­вати, обнародувати, реалізовувати у встановленому законом порядку докумен­товану або публічно оголошувану інформацію;

г) зберігання інформації, тобто забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

Проте здійснення фізичними особами права на інформацію носить певну специфіку щодо інформації про особисте життя фізичної особи. З огляду на певну конфіденційність даної інформації слід зазначити, що відповідно до чинного за­конодавства збирання, зберігання, використання і поширення цієї інформації відбувається виключно за згодою фізичної особи. Виключенням із такого пра­вила можуть стати лише випадки, що визначені законом. При цьому коментова­на стаття встановлює також і мету такого обмеження - воно повинно обмежува­тись виключно в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

3. Окрім сказаного, чинне законодавство встановлює декілька інших спеці­альних режимів здійснення права на інформацію, залежно інформації, що є об'єк­том даного права. Так, наприклад, близьким до правового режиму, що встанов­люється для «інформації про особисте життя», є правовий режим, що встанов­люється для «інформації про особу». Під поняттям «інформація про особу> законодавець розуміє сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу (ст. 23 Закону України «Про інформацію»).

Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місти народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані орга­нами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень. При цьому вводиться принцип, за яким необхідна кількість даних про фізичну особу, одержаних законним шляхом має бути максимально обмеженою і використовуватися лише для законної мети. Наприклад, відповідно до ст. 34 Закону України «Про телекомунікації» призначені для оприлюднення телефонні довідники, у тому числі електронні версії та бази даних інформаційно-довідкової служб, можуть містити інформацію про прізвище, ім'я, по батькові, найменування, адресу та номер телефону абонента лише у разі, якщо в договорі про надання телекомунікаційних послуг міститься згода споживача на опублікування такої інформації. У разі відсутності згоди на таке розміщення споживач має право на безоплатне вилучення відомостей про нього повністю або частково з електронних версій баз даних інформаційно-довідкових служб.

Особа має право в залежності від своїх інтересів та мети давати чи не давати згоду на збирання, зберігання, використання і поширення свідчень про себе (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, матеріальне становище та інші персональні дані). Слід також звернути увагу на те, що відповідно до рішення Конституційного Суду України у справі Г. К. Устименка особа самостійно визначає, які її персональні дані відносяться до сфери конфіденційної інформації, тобто до інформації з обмеженим доступом. Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членом її сім'ї або законним представником. Окрім цього, фізична особа має право знайомитись в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею (ч. З ст.32 Конституції України). При цьому у період збирання інформації фізична особа, члени її сім'ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, право заперечувати її правильність, повноту тощо.

До гарантій повної та своєчасної реалізації фізичними особами даного права відносяться:

а) обов'язок органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також організацій, інформаційні системи яких вміщують інформацію про фізичних осіб, надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом;

б) обов'язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до інформації про фізичну особу;

в) заборона доступу сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами;

г) заборона зберігання інформації про громадян довше, ніж це необхідно для і законно встановленої мети;

д) вимога максимального обмеження необхідної кількості даних про фізичну осо­бу, яку можна одержати законним шляхом, а також можливість їх використовувати лише для законно встановленої мети (ст.31 Закону України «Про інформацію»).

Однак дане право фізичної особи може бути обмежене у випадках, визначе­них законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Наприклад, особі можуть відмовити у реалізації права знайо­митись із зібраною про фізичну особу інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, коли дані відомості є конфіденційними чи складають державну таємницю. Ще одним випадком об­меження такого права є окремі різновиди медичної інформації (свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень ы лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі і про наявність ризику для життя і здоров'я), у випадках, коли вона може завдати шкоди здоров'ю пацієнта (ст.39 «Основ законодавства про охорону здоров'я»)

4. Окремий правовий режим встановлюється ст. 302 ЦК і для інформації, що складає державну таємницю або конфіденційну інформацію юридичної особи.

Під «державною таємницею» слід визначати вид інформації, яка охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, дер­жавної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому чинним законодавством, державною таємницею і підлягають охороні державою (ст. 1 Закону України «Про державну таємницю»).

Відповідно поняття «конфіденційна інформація юридичної особи» чітко за­конодавцем не визначається. Внаслідок цього загальне розуміння конфіденцій­ності дає нам можливість припустити, що під цим поняттям слід розуміти відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих юри­дичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними обставин (ст. ЗО Закону України «Про інформацію»). До конфіденційної, зокре­ма, слід відносити інформацію професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержану юридичною особою за власні кош­ти, або таку, яка є предметом її професійного, ділового, виробничого, банківсько­го, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці.

Особливості правового режиму інформації, що складає державну таємницю або є конфіденційною, полягають у тому, що ЦК України не допускає збирання цієї інформації. Але в окремих випадках, що прямо передбачені законом, така заборона може бути знята, наприклад, у випадку, коли приховування конфіден­ційної інформації становить загрозу життю і здоров'ю людей.

5. Окрім передбачених у вказаній статті повноважень, до змісту цього права включається і певний обов'язок, суть якого полягає у необхідності переконатись у достовірності інформації, яку фізична особа поширює. Даний обов'язок є важ­ливою гарантією щодо непорушення інших особистих немайнових прав фізич­них осіб, зокрема, права на повагу до гідності та честі, права на недоторканність репутації тощо.

Але не кожна інформація потребує зазначеного пересвідчення фізичної осо­би у достовірності, оскільки достовірність окремих видів інформації презюмується. Наприклад, коли фізична особа поширює інформацію, отриману з інформаційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), то в цьому випадку вона не зобов'язана перевіряти її достовірність. А це означає, що така інформація може поширюватись фізичною особою довільно. Відповідне звільнення від обов'язку перевіряти достовірність такої інформації означає ще й звільнення фізичної особи від відповідальності за виконання цього обов'язку. Це означає, що на фізичну особу не може бути покладений ні обов'язок спростувати таку інформацію, ні обов'язок відшкодувати завдану таким спростуванням шкоду майнового чи немайнового характеру. Однак обов'язковою умовою такого звільнення від відповідальності є те, щоб фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов'язана робити посилання на таке джерело.

6. Здійснення права на інформацію забезпечується цілою низкою гарантій, передбачених ст. 10 Закону України «Про інформацію»:

а) обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;

б) створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;

з) вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;

т) створенням механізму здійснення права на інформацію;

д) здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;

е) встановленням відповідальності за порушення права на інформацію, на­приклад, у ст. 49 Закону України «Про інформацію».