Стаття 29. Місце проживання фізичної особи

1. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, пе­реважно або тимчасово.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

3. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона про­живає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охоро­ни здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Уразі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

4. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

5. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

6. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

1. При визначенні поняття «місце проживання» законодавець передбачає обов'язкову відповідність таким основним вимогам:

а) це повинен бути житловий будинок, квартира, інше місце проживання (гуртожиток, готель, будинок сімейного типу, будинок пристарілих, будинок-інтернат, будинок відпочинку, лікарня, пансіонат тощо);

б) дане приміщення повинно бути придатне для проживання у ньому фізичних осіб;

з) це приміщення повинно знаходитись у відповідному населеному пункті;

 г) у такому приміщенні фізична особа повинна проживати постійно, пере­важно або тимчасово.

Відповідно до ст. 389 ЦК під поняттям «житловий будинок» необхідно розуміти будівлю капітального типу, споруджену з дотриманням вимог, встановле­них законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначену для постійного у ній проживання. Згідно із ч. 1 ст. 382 ЦК квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання.

Місцем проживання може бути також гуртожиток (спеціально споруджені або переобладнані житлові будинки, які призначаються для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання) та готель (підприємство будь-якої форми власності, яке надає сервісні послуги).

Суттєве значення має така ознака місця проживання фізичної особи, як відповідність санітарним та технічним нормам, а також правилам пожежної безпеки тощо. Це ознака придатності приміщення для проживання фізичної особи.

За місцем проживання визначається місце знаходження особи. Останнє обумовлено впровадженням в Україні адміністративно-територіального устрою, відповідно до якого уся її територія поділена на 25 областей та Автономну Республіку Крим. Місце проживання встановлюється за певною адресою: у відповідному селі, селищі чи місті, у межах конкретної адміністративно-територіальної одиниці.

Оскільки законодавець не визначає конкретного темпорального відрізку часу, протягом якого фізична особа повинна знаходитись у місці свого проживання, вбачається, що до уваги слід брати не стільки строк цього проживання, скільки намір особи. Наприклад, коли фізична особа переїздить в інше приміщення з метою подальшого постійного проживання, то, незважаючи на відносно недовгу тривалість такого проживання, це приміщення повинно розглядатись як місце проживання, оскільки у ньому вона має намір здійснювати своє подальше пос­тійне проживання.

У нормах ст. 29 ЦК немає прямої вказівки на те, що місце проживання фізич­ної особи повинно перебувати у неї на праві власності. А це означає, що фізична особа може мати місце проживання і на інших підставах. Наприклад, члени сім'ї власника житлового будинку мають право проживати разом з ним (ст. 405 ЦК).

Основне значення місця постійного проживання особи полягає в тому, що:

1) у разі відсутності фізичної особи чи відомостей про місце її перебування впродовж певного строку у місці постійного її проживання, заінтересованими особами може порушуватись питання про визнання її безвісно відсутньою чи про оголошення її померлою (статті 43, 46 ЦК);

2) за місцем проживання фізичної особи, як правило, встановлюється опіка чи піклування над нею (ст. 62 ЦК);

3) за місцем проживання кредитора виконується грошове зобов'язання (п. 4 ч. 1 ст. 532 ЦК);

4) за місцем проживання боржника виконуються зобов'язання, якщо інше місце їх виконання не встановлено законом (п. 5 ч. 1 ст. 532 ЦК);

5) за місцем проживання фізичної особи, яка запропонувала укласти договір визначається місце укладення цього договору (ст. 647 ЦК);

6) за місцем останнього проживання спадкодавця відкривається його спад­щина (ч. 1 ст. 1221 ЦК) тощо.

Однак слід звернути увагу на те, що те місце проживання, яким оперує зако­нодавець у коментованій статті, можна вважати певним чином місцем прожи­вання у приватноправовому розумінні. Річ у тім, що чинне законодавство містить ще одне, так зване публічно-правове визначення місця проживання. Так, відпо­відно до ст. З Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» під поняття «місце проживання» підпадає адміністра­тивно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. Поряд з ним законодавець вводить ще й інше поняття — «місце перебування», під яким розуміється адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік. Відмінність між вказаними поняттями є очевидною. Адже якщо в розумінні ко­ментованої статті місцем проживання вважається відповідне приміщення, що чітко визначене та має належну поштову адресу, то в публічно-правовому це є сама адміністративно-територіальна одиниця, тобто АРК, область, район, місто, район у місті, селище чи село де особа фактично перебуває (місце перебування).

2. Коментована стаття проголошує право фізичної особи, яка досягла 14 років вільно обирати місце свого проживання. Більш детально це право регламенто­ване ст. 310 ЦК. Однак відповідно до ст. 13 Закону України «Про вільний вибір місця проживання та свободу пересування», вільний вибір місця проживання фізичними особами, які досягли 14 років, може обмежуватись в адміністратив­но-територіальних одиницях, які знаходяться: а) у прикордонній смузі; б) на територіях військових об'єктів; в) у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; г) на території, де у разі небезпеки поширення інфекцій­них захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності; д) на територіях, щодо яких введено воє­нний або надзвичайний стан.

Окрім цього, вільний вибір місця проживання відповідно до вказаного Зако­ну обмежується щодо: а) осіб, які не досягли 16-річного віку (хоча це положення за своїм змістом суперечить положенню коментованої статті); б) осіб, до яких згідно із процесуальним законодавством застосовано запобіжні заходи, пов'я­зані з обмеженням або позбавленням волі; в) осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; г) осіб, які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом; д) осіб, які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню; е) іноземців та осіб без громадян­ка, які не мають законних підстав для перебування на території України.

3. Стаття 29 ЦК закріплює також низку інших можливих обмежень щодо вільного вибору місця проживання фізичною особою. До таких обмежень відноситься так зване легальне місце проживання, яке визначається законом: для  фізичних осіб у віці від 10 до 14 років; фізичних осіб до 10 років; недієздатних фізичних осіб.

Що стосується місця проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років, то законодавець визначає його як: місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає; місце проживання опікуна; місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона про­живає.

При цьому таке місце проживання буде визнаватись легальним лише за умови, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від 10 до і років визначається органом опіки та піклування або судом, у порядку, встановленому чинним законодавством.

Відповідно до положень коментованої статті місце проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, визнається: місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає; місце проживання опікуна; місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

І ще одним легальним місцем проживання законодавець визнає місце проживання недієздатної особи, яке визначається як місце проживання її опікуна та місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

4. Стаття 29 ЦК закріплює норму, відповідно до якої фізична особа може мати декілька місць проживання. Однак ця норма повинна поширюватись вик­лючно на місце проживання у розумінні цієї статті, і аж ніяк не на місце проживання фізичної особи з урахуванням положень Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», оскільки відповідно до нього,фізична особа може мати лише одне місце проживання, за яким вона повинна бути зареєстрована.