Стаття 285. Право на інформацію про стан свого здоров'я

1. Повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медични­ми документами, що стосуються її здоров'я.

2. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного.

3. Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здо­ров'я або погіршити стан здоров'я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.

4. Уразі смерті фізичної особи члени Ті сім'ї або інші фізичні особи, уповно­важені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.

1. За ст. 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здо­ров'я» лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові у доступній формі стан його здо­ров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров'я, а пацієнт має право ознайомитися з історією своєї хвороби та іншими медичними документами, що можуть слугувати для подальшого лікування.

Право кожної повнолітньої особи на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними доку­ментами, що стосуються її здоров'я, передбачається і ч. 1 ст. 285 ЦК. Крім того, коментована стаття передбачає право батьків (усиновлювачів), опікунів, піклу­вальників на інформацію про стан здоров'я дитини чи підопічного (ч.2 комен­тованої статті).

У ході аналізу змісту статей 284 і 285 ЦК звертає увагу явна розбіжність у підходах законодавця до визначення віку, з якого фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я. Так, у ч. 1 ст. 285 йдеться лише про повнолітню фізичну особу, а у ч. 2 ст. 284 — про фізичну особу, яка досягла 14 років і має право звернутися самостійно за наданням медичної допомоги,має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. З нашого погляду, вважається правильним надати право на інформацію про стан свого здоров'я фізичній особі, яка досягла 14 років, для здійснення всіх інших прав, передбачених, зокрема, ст. 284 ЦК. Такий підхід, думається, буде відповідати також і змісту ст. 286 ЦК.

Право особи на достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь, закріплено у ст. 6 «Основ». Вказаному праву кореспондує обов'язок лікаря надати відповідну інформацію у доступній формі. Протягом багатьох років це право не передбачалося у вітчизняному законодавстві. Медичні працівники вважали, що в усіх критичних ситуаціях необхідно приховувати правду від хворого. Між тим, враховуючи особливий довірчий характер відносин між лікарем та пацієнтом, омана лікарем пацієнта несумісна з довірою до нього і може при­звести лише до втрати порозуміння з медичними працівниками і відіграти негативну роль у лікуванні або призвести до відмови від необхідних методів діагностики та лікування.

Крім того, повідомлення діагнозу хвороби, небезпечної для життя, може стати поштовхом для здійснення пацієнтом ряду дій, обумовлених небезпекою захворювання. Це розпоряджання майнового характеру, здійснення таких юридичних дій, як усиновлення, одруження тощо. Можливе завершення розпочатої роботи, систематизація архівів, колекцій, розпоряджання щодо них. З такими інтересами пацієнта не можна не рахуватися.

3. У літературі дискутується питання: як розуміти термін «повна інформа­ція» та чи завжди лікар повинен надавати повну і вичерпну інформацію пацієнту про стан його здоров'я? Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесу лікування, медичні працівники мають право її обмежити (ч. З ст. 285 ЦК). Ні в «Основах», ні в коментованій статті не уточнюється, у випадку яких саме захворювань лікар набуває такого права. Це дає підстави стверджувати, що лікарю надається можливість на власний розсуд визначати, у яких саме випадках він може надавати хворому неповну інформацію про стан його здоров'я, що певною мірою ставить реалізацію права фізичної особи на інформацію у залежність від рішення медичних працівників.

У ч. З ст. 185 ЦК пропонується наступне: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесу лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я, фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.

Таким чином, праву пацієнта на повну інформацію про його хворобу кореспондує відповідний обов'язок лікувального закладу. Наголос при цьому слід поставити не на обов'язку лікаря, а, скоріше, не праві пацієнта. Кожен пацієнт за власним бажанням матиме можливість скористатися своїм правом чи відмови­тися від нього. Лікар не повинен за власною ініціативою надавати відповідну інформацію, тим більше не може розкривати дані про стан здоров'я пацієнта проти його волі. Але, якщо пацієнт бажає знати правду, вимагає відповідної інформації, то лікар зобов'язаний її сказати. У випадку, коли встановити діагноз важко і ставиться декілька діагнозів (припущень), всі вони повинні бути повідом­лені пацієнту.

4. Інформація про методи лікування включає дані про поведінку пацієнта поза межами лікувального закладу, а саме про режим, дієту, рекомендації щодо санаторно-курортного лікування тощо. Роз'яснення лікаря повинні включати інформацію про можливі ускладнення та побічні ефекти.

Інформація про стан здоров'я повинна надаватися у доступній і делікатній формі. Пацієнт може також вимагати безпосереднього ознайомлення з медич­ною документацією, яка містить інформацію про стан його здоров'я, і отримува­ти консультації інших спеціалістів за власним вибором.

Слід між тим звернути увагу на те, що закон, передбачаючи право пацієнтів на надання інформації про стан здоров'я, не встановлює відповідальності за ненадання або неповне надання такої інформації, зокрема за відмову надати копії медичних документів, які відображають стан здоров'я пацієнта.

5. Поряд з правом пацієнта на інформацію про стан свого здоров'я існує та­кож право на інформацію про фактори, які можуть бути небезпечними для здоров'я людини. За ст. 1 Закону України «Про забезпечення санітарного та епіде­мічного благополуччя населення» від 21 лютого 1994 р. до таких факторів слід віднести: будь-які хімічні, фізичні, біологічні чинники, речовини, матеріали або продукти, що впливають або за певних умов можуть негативно впливати на здо­ров'я людини. Санітарне та епідемічне благополуччя населення — це стан здоров'я населення та середовища життєдіяльності людини, при якому показники зах­ворюваності перебувають на усталеному рівні для даної території, умови проживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться у межах, визначених санітарними нормами.

Вважається, що у деяких випадках доцільно ввести обмеження на розповсюдження інформації про методи профілактики, діагностики, лікування і лікарсь­ких препаратів, що не пройшли перевірку випробуваннями та дослідженнями у передбаченому законом порядку.

6. У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповно­важені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також мають право на ос­карження цих висновків у суді. Це право закріплене у ч. 4 ст. 285 ЦК. Воно включено законодавцем до складу права на інформацію про стан здоров'я переважно через те, що дослідження після смерті дає відповідь на питання про причини смерті, правильність лікувальних заходів, які застосовувались за життя померлого.