Стаття 284. Право на медичну допомогу

1. Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за надан­им їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікуван­ня відповідно до його рекомендацій.

3. Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою.

4. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

5. У невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника.

6. Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону.

1. Пунктом «д» ст. 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» передбачено, що кожний громадянин України має право на кваліфіковану медико-санітарну допомогу. Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України»від 8 серпня 2000 р. спрямований на забезпечення додаткових гарантій реалізації названого права. Указом Президента України від 7 грудня 2000 р. затверджено також Концепцію розвитку охорони здоров'я населення України.

Коментована стаття ЦК проголошує право фізичної особи на надання їй медичної допомоги (ч. 1) незалежно від будь-яких обставин. При цьому фізична особа, яка досягла 14 років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій (ч. 2 ст. 284 ЦК). Фізичній особі, яка досягла 14 років, надання медичної допомоги здійснюється за її згодою (частини 1, 3 ст. 284 ЦК).

Процитовані положення вказують на те, що підставою виникнення, тривання і припинення відносин з надання медичної допомоги є воля пацієнта, його усвідомлена згода, чим підтверджується цивільно-правовий характер відносин з надання медичної допомоги, відсутність у них елементів влади та підпорядкування. Це також свідчить про те, що законодавець стоїть на позиції визнання права на повагу до особистості і самовизначення фізичної особи. Така позиція повністю відповідає Декларації про політику у галузі забезпечення прав пацієн­та у Європі (далі скорочено — Декларація), яка приділяє значну увагу згоді пацієнта на надання медичної допомоги і наголошує на тому, що усвідомлена згода є передумовою будь-якого медичного втручання. Якщо пацієнт неспроможний висловити свою волю, а медичне втручання необхідне за життєвих показань, то його згода на це втручання презумується.

2. Частина 4 ст. 284 ЦК відповідно до положень Декларації надає повнолітній  дієздатній фізичній особі, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, право відмови від лікування. Це положення можна розуміти, на наш по­гляд, як право відмови від медичної допомоги. Але у невідкладних випадках,за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника (ч. 5 ст. 284 ЦК). У даному випадку ЦК не робить виключення, аналогічного тому, що міститься у Декларації, а саме: у випадку, коли пацієнт раніше заявив  про те, що не погоджується на медичне втручання у ситуації, що подібна до вище викладеної, медичне втручання неможливе. Безперечно, таке положення послідовно доповнює ідею поваги до волі людини, закріплене у попередніх положеннях, однак є дискусійним за своїм змістом і передчасним для включення його у ЦК України. Його відсутність у ЦК цілком виправдана.

3. Право на медичну допомогу слід відрізняти від права на соціальну допомогу, яка регулюється переважно нормами права соціального забезпечення, трудового права. Надання ж медичної допомоги охоплює за дослідженнями вчених профілактичну, лікувально-діагностичну, реабілітаційну, протезно-ортопедичну і зубопротезну допомогу, входить до сфери цивільно-правового регулювання, оскільки відносини сторін при цьому будуються на началах юридичної рівності, а метод влади і підпорядкування застосовується лише у виключних, прямо передбачених законом випадках.

4. Медико-санітарна допомога, як зазначається в «Основах», — це комплекс спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров'я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на ранню діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними захворюваннями та реабілітацію хворих та інвалідів.

Конституційний Суд України при розгляді справи за поданням 66 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти» у своєму рішенні підкреслив, що поняття «медична допомога” охоплює послуги, безпосередньо пов'язані з лікуванням хворих та профілактикою захворювань, зокрема: профілактичні медичні огляди з наданням висновку про стан здоров'я; зубне, вушне та очне протезування; надання всіх видів лікувально-профілактичної допомоги (крім першої невідкладної), надання додаткової інформації на прохання громадян (довідки, виписки з історії хвороби) та ін.

Крім наведеного переліку послуг, Конституційний Суд України зазначив, що є ряд послуг, які за певних обставин можуть розглядатися як медична допомога, зокрема, це надання консультативної допомоги з питань застосування законодавства про охорону здоров'я, діагностичне обстеження і лікування за направленням лікарів, які працюють на засадах підприємницької діяльності, якщо у такому обстеженні та лікуванні немає невідкладної необхідності; організація лікарських здоровпунктів на підприємствах, в установах і організаціях, де вони не передбачені штатними нормативами1. У літературі також підтримується точ­ка зору щодо того, що відносини між громадянами і лікувальною установою з приводу надання медичної допомоги базуються на договорі надання послуг, при­чому незалежно від того, чи носять вони оплатний чи безоплатний характер. Даний договір двосторонній. Сторонами його є медична установа, що надає медичну допомогу, і громадянин, який потребує цієї допомоги (див. норми ЦК, присвячені договорам про надання послуг).

5. Відносини між лікувальними закладами та фізичними особами є цивільно-правовими договірними. Зустрічаються різні назви цього договору: договір на надання медичної допомоги чи послуг; на лікарське (медичне) обслуговування, лікарський договір тощо. У випадку звернення особи до лікувального закладу наявна «оферта» пацієнта. У певній мірі можна говорити і про «акцепт» лікувального закладу. Лікувальні заклади, згідно із законом та положеннями про них, зобов'язані надавати відповідні послуги населенню. Можна зазначити ряд оче­видних елементів «акцепту». Так, при зверненні громадянина до лікувального закладу уточнюється характер та обсяг необхідної допомоги, місце її надання, визначається конкретний лікар, метод діагностики та лікування.

У діяльності лікувального закладу виявляється диспозитивність у застосу­ванні одного чи декількох методів лікування та діагностики, різної форми укладення договору на надання медичної допомоги (письмової, усної), у виборі місця надання допомоги.

Правовідносини між лікувальними закладами і громадянами мають складну структуру. їх зміст складають декілька груп взаємопов'язаних суб'єктивних прав та обов'язків. До першої групи входять основні права та обов'язки договірного правовідношення: право громадянина на забезпечення його кваліфікованою ме­дичною допомогою та обов'язок лікувального закладу таку допомогу надати. Крім того, громадянин користується правом повідомити необхідну інформацію про стан свого здоров'я, а лікувальний заклад зобов'язаний зберігати її у таємниці. Громадянин вправі вимагати роз'яснення діагнозу, методів лікування та можливих наслідків, а лікувальний заклад зобов'язаний дати таке роз'яснення. У визначених випадках громадянин зобов'язаний оплатити медичні послуги, а відповідний лікувальний заклад вправі вимагати їх оплати. ЦК України закріплює також право фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опі­куна, піклувальника, нотаріуса, адвоката та священнослужителя для відправ­лення богослужіння та релігійного обряду (ст. 287 ЦК).

До другої групи входять права та обов'язки, які закріплені за окремими категоріями громадян, наприклад, право матері на перебування у стаціонарі з дити­ною, яка потребує догляду, або за лікувальними закладами за особливих обста­вин хвороби чи травми громадянина закріплено обов'язок інформувати родичів про доставленого у тяжкому стані пацієнта до лікарні.

Третю групу складають права та обов'язки, які є додатковими, тобто викону­ють допоміжну функцію щодо основного змісту зобов'язання — зберігання ре­чей пацієнта тощо.

6. Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону (ч. 6 коментованої статті). Детально це питання розглянуто у Законі України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р.