Стаття 281. Право на життя

1. Фізична особа має невід'ємне право на життя.

2. Фізична особа не може бути позбавлена життя.

Фізична особа має право захищати своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засоба­ми, не забороненими законом.

3. Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повно­літньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.

4. Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.

5. Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи. Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних показань

може бути проведена лише за згодою її опікуна, з додержанням вимог, вста­новлених законом.

6. Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки.

У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів.

Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності, встановлюється законодавством.

7. Повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних техно­логій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством.

(Стаття 281 із змінами, внесеними згідно із Законом України № 2135-IV від 02.11.2004р.)

1. Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлене самим існуванням людини, воно є найбільш природ­ним. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була наведена у Загальній декларації прав людини (1948 p.). Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не пропонує тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.) у ст. 2 закріпила положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, але й охороняється за­коном. Позбавлення життя не розглядається в ній як порушення права на життя, якщо воно є результатом застосування сили, не більш ніж абсолютно необхідної: 1) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства; 2) для здійснення законного арешту або попередження втечі особи, затриманої на законних підставах; 3) у випадку дій, передбачених законом, для придушення бунту або заколоту.

У ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.) підкреслено, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Якщо ж позбавлення життя є складовою злочину, геноциду, то ніщо не дає державам, які його підписали, яким би то не було шляхом відступати від будь-яких зобов'язань, які прийняті відповідно до настанов Конвенції про запобігання злочину  геноциду та покарання за нього.

2. У ст. 27 Конституції України проголошується: «Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини». У ст. 281 ЦК України закріплено невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 коментованої статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими  законом.

3. Традиційно право на життя розумілося як право на збереження життя і трактувалося перш за все як відмова від війни і участі в ній, відмова від смертної кари, встановлення порядку застосування зброї і знаходження її у цивільному обігу.

Коментарі до Конституції України, роз'яснюючи поняття права на життя, вказують на те, що його зміст різниться у різних державах. Для держав, де смертна кара як засіб покарання скасована, право на життя означає, що жодна людина за будь-які вчинки не може бути позбавлена життя навіть державою, тобто мова йдеться про так зване абсолютне право на життя. У тих державах, де існують різні  режими збереження смертної кари (застосування смертної кари, застосування смертної кари як виняток, відмова від застосування смертної кари на практиці),  під правом на життя розуміється те, що жодна людина не може бути позбавлена життя свавільно, без відповідної правової процедури. Це так зване відносне право на життя.

Зміст наведеної ст. 27 Конституції України свідчить, на думку фахівців з проблем конституційного права, про те, що у вітчизняному законодавстві діє принцип не абсолютного, а відносного права на життя: «Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя». Як можна зрозуміти із тексту ч. 2 ст. 281 ЦК, мова йдеться про абсолютне право на життя: «Фізична особа не може бути позбавлена життя». Думається, що галузеву природу прав на життя потрібно визначати з урахуванням того, якою галуззю права регулюються відносини, зміст яких складає зазначене право.

4. Складним і дискусійним завжди було саме поняття «життя». Можна пого­дитися з думкою, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим проце­сом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридично значимих фактів та їх правовими наслідками. Саме завдяки праву на життя у правовій державі, де в повній мірі діють закони громадянського суспільства, права та законні інтереси громадян є пріоритетними серед усіх інших.

У сучасному розумінні право на життя розглядається як особисте немайнове право фізичної особи, яке виникає з приводу особистого нематеріального блага яким є життя кожної людини. Характерною особливістю цього права є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі уп­равоможеної особи. Народження та смерть людини — особливий різновид юри­дичних фактів, що належать до подій. Однак цивільне право не може не охоплю­вати своїм регулюючим впливом зазначені події, оскільки як народження люди­ни, так і в ряді випадків її смерть, відбуваються у зв'язку з волевиявленням тих чи інших осіб, які можуть суттєво вплинути на зародження нового життя чи пе­редчасне закінчення існуючого.

Право на життя має декілька аспектів, у тому числі право на збереження життя (індивідуальності) і право на розпоряджання ним. Законодавче встановлення початку життя дозволяє відповісти на питання: на якій стадії свого розвитку людський ембріон чи плід стає життєздатним (може існувати поза організмом матері) і є суб'єктом права? Під процесом народження розуміється проміжок часу між початком фізіологічних пологів і моментом початку самостійного ди­хання дитини, а отже, під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.

5. Частина 6 коментованої статті ЦК приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Така дія може здійснюватися за бажанням жінки, якщо вагітність не перевищує 12 тижнів і може бути проведена при вагіт­ності від 12 до 22 тижнів у випадках, встановлених законом. Перелік обста­вин, що дозволяють переривання вагітності після 12 тижнів вагітності, встановлюється законодавством.

Передбачена законом охорона прав та інтересів майбутньої дитини є способом збереження можливих суб'єктивних прав на випадок, якщо дитина народиться живою. Таким чином, законодавство так само, як і раніше, визнає суб'єк­том права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. На нашу думку, доречним було б вести мову про повагу до життя зачатої дитини, враховуючи сучасні тенденції досліджень у сфері генетики та медицини.

Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт - подію з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. Щодо смерті то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає мож­ливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. Біологіч­на смерть незворотна і ніщо не зможе призвести до відродження людини. У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медициною за спеціально розробленими ознаками.

6. Право на життя, в аспекті розпоряджання ним, розуміється як можливість піддавати його значному ризику і вирішувати питання про припинення життя.

Прикладами розпоряджання своїм життям свідомо і добровільно можуть слугувати робота каскадером, здійснення щодо себе небезпечних наукових експериментів тощо. І навпаки, фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю (ст. 282 ЦК).

Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. У на­укових виданнях різних галузей обговорюється питання про можливість визнання права на самогубство, права на смерть, вважаючи, що таке право повин­но бути проголошено у законі. Слід зазначити, що пропозиції щодо законодавчого закріплення «права на смерть» не мають перспектив ні з точки зору права, ні з точки зору загальновизнаної моралі та етики, ні з точки зору здорового глуз­ду. Перш за все поняття «право на життя» вже містить у собі право розпоряди­тися своїм життям, у тому числі і щодо спричинення собі смерті. По-друге, йдеться про фізичну особу, яка фізично здатна з власної волі заподіяти собі смерть. Якщо людина фізично чи психологічно не може розпорядитися своїм життям за будь-яких обставин, немає підстав взагалі говорити про таке її право. Крім того, наявність чи відсутність подібного положення у законі навряд чи зможе зупи­нити людину, яка вирішила припинити своє існування заподіянням собі смерті, а звідси наявність у неї такого права чи його відсутність не матиме жодних правових наслідків, окрім самого можливого факту смерті.

7. Частина 4 ст. 281 ЦК присвячена проблемі евтаназії. Термін «евтаназія» у перекладі з грецької означає «легка, щаслива смерть». Френсіс Бекон розумів під цим терміном полегшення лікарем болю, навіть якщо вже немає ніякої надії на одужання, і можна лише зробити саму смерть більш легкою і спокійною. У сучасному трактуванні «евтаназія» часто ототожнюється з поняттям «вбивство з милосердя» та розуміється як скорочення руками медиків життя хворих пев­ної категорії на їх прохання.

Евтаназією називається будь-яка дія, спрямована на те, щоб покласти кінець життю тієї чи іншої особи, йдучи назустріч її власному бажанню, і виконана незацікавленою особою, — визначив Голландський парламент 14 квітня 1994 р. Але у такому визначенні про страждання або інші причини, які призвели до появи бажання покінчити з життям взагалі не йдеться. Скоріше тут розуміється вбивство однією особою (незацікавленою) іншої особи. Критики останнього визна­чення неодноразово вказували на те, що воно може сприяти розгулу вбивств.

Так звана Цюрихська декларація, прийнята 14 жовтня 1998 р. на міжнарод­ному симпозіумі, присвяченому проблемі «Право померти» містить наступне визначення евтаназії: «дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та не­стерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою по­кінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога». Однак учасники міжнародного руху проти евтаназії вважають за необхідне визначити, що слід розуміти під стражданням. Враховуючи те, що медики, які прий­мали вказану Декларацію, зробили застереження, що під стражданнями вони розуміють не хворобу, а сам стан депресії і тяжкого душевного болю, і навіть у разі бездоганного обезболювання хворі, які страждають від смертельної хворо­би, повинні мати право на «допомогу у смерті». Таким чином, особи, які підпи­сали Декларацію, вважають, що той, у кого є фізичні, психічні, емоційні, еко­номічні або сімейні проблеми буде вимагати надання летальної ін'єкції або смер­тельного передозування ліків, якщо стресові фактори будуть розглядатися як жорстокі та нестерпні.

Розрізняють активну (позитивну) евтаназію, коли використовують засоби, які прискорюють настання смерті (передозування снодійного, смертельна ін'єкція тощо) та пасивну (негативну), яка означає відмову від заходів, які спри­яють підтримці життя. Обидва види евтаназії стосуються хворого пацієнта і мож­ливі лише на його прохання. Юридичне оформлення згоди хворого у країнах, де вона дозволена, вимагає дотримання ряду формальностей: підпису хворого, за­віреного трьома лікарями; права відмовитися від раніше прийнятого рішення померти з власної волі; виключення використання закону з меркантильною ме­тою з боку медичного персоналу і родичів пацієнта; визначення порядку збері­гання відповідних документів.

Стосовно проблеми евтаназії у літературі склалися принаймні дві протилежні точки зору. Відповідно до однієї з них, евтаназія неприпустима з моральних і юридичних позицій, оскільки ніхто не вправі позбавляти людину життя, яке повинно підтримуватися в усіх випадках до природного кінця. Крім того, необ­хідно враховувати можливість помилки у прогнозі стану хворого, можливість зловживань евтаназією з боку лікаря чи інших осіб.

Деякі прихильники евтаназії пропонують вирішувати цю проблему, виходя­чи з філософських позицій. Головним вони вважають те, що пацієнт вирішує прискорити свою смерть, не заподіявши нікому шкоди. Таким чином, лікарі : суспільство, на думку останніх, повинні дозволити евтаназію, допомогти хворо­му у цьому, поважаючи його рішення, вибір, оскільки свобода є найвищою цінністю.

Прихильники евтаназії вважають її припустимою у виключних випадках за наявності: свідомого та наполегливого прохання хворого, неможливості полег­шити страждання хворого відомими засобами; точної доведеності факту немож­ливості врятувати життя, встановленого колегією лікарів при обов'язковій од­ностайності, а також попереднього попередження органу прокуратури.

ЦК України у ч. 4 коментованої статті закріплює положення про заборону задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.

8. Право на життя фізичної особи включає норму, яка передбачає проведен­ня медичних, наукових та інших дослідів щодо фізичних осіб. Можливість та­ких дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК та ст. 45 Закону «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19 листопада 1992 р. (далі — «Основи»).

Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повноліт­ньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Для правового обгрунтуван­ня проведення медичних дослідів необхідно встановити критерії, виходячи з яких вирішується питання про суперечність між суспільною зацікавленістю у новому науковому відкритті та інтересами індивіда, охороною його життя та здоров'я. Ці критерії визначаються загальними положеннями про межі допустимості медичного експерименту і викладені у ст. 45 «Основ». Серед них можна назвати :принцип пропорційності цілей, який полягає у тому, що заподіяна шкода повинна бути співрозмірною з науковим внеском, який має значення для всього людства; принцип мінімального ризику, зміст якого полягає у вимозі знизити можливий ризик досліду на підставі попередніх форм перевірки дослідів на тваринах і відповідного всебічного висновку про межу ризику аналогічних втручань у сфері профілактики, діагностики, лікування або реабілітації.

Вказані критерії необхідно проаналізувати і з точки зору рівня наукової підготовки медичного експерименту. Крім того, проведення медичних дослідів щодо людини передбачає дотримання особливих правових вимог, серед яких наступні: особа, яка вже може бути об'єктом медичного експерименту, повинна мати повну цивільну дієздатність, відповідний ступінь свободи особистості, відповідний стан здоров'я. Організатор експерименту не має права залучати для дослідів як добровольців осіб, які перебувають від нього у певній залежності — службовій чи особистій. Із кола осіб, які підлягають експерименту, слід виключити вагітних жінок, смертельно хворих осіб, які не здатні дати згоду на медичний експеримент, крім випадків, коли таке втручання необхідне для збереження життя пацієнта. Стаття 45 «Основ» забороняє проведення експериментів на ув'язнених або військовополонених. До вимог належить також обов'язкова згода особи на експеримент.

Відповідно до ст. 28 Конституції України жодна людина без її згоди не може бути залучена до медичних, наукових чи інших дослідів. Крім того, громадянин може скасувати свою згоду у будь-який момент і без пояснень причин своєї відмови.

9. Стерилізація належить до заходів медичного втручання, що обмежують процеси репродукції у людини, і може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи (ч. 5 ст. 281 ЦК України). Стерилізація недієздатної фізичної особи може бути проведена за наявності медичних та соціальних показань за згодою опікуна цієї особи із додержанням вимог, встановлених законом.

За ст. 49 «Основ» застосування методів стерилізації може здійснюватися за власним бажанням або добровільною згодою пацієнта в акредитованих закладах охорони здоров'я за медичними показаннями, що встановлюються Міністерством охорони здоров'я України. Так, наказом Міністерства охорони здоров'я України «Про застосування методів стерилізації громадян» від 6 липня 1994 р. № 121, яким затверджено «Перелік медичних показань для проведення хірургічної стерилізації жінок» та «Перелік медичних показань для проведення хірургічної стерилізації чоловіків».

10. Згідно із ч. 7 ст. 281 повнолітня жінка або чоловік мають право на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством, але лише за умови медичних показань. Такі показання визначені наказом Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження умов та порядку застосування штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та методів їх проведення» від 4 лютого 1997 р. №24.