Стаття 277. Спростування недостовірної інформації

1. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

2. Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам.

3. Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовір­ною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.

( Частина третя статті277 в редакції Закону № 3261-N від 22.12.2005)

4. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поши­рила інформацію.

Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при вико­нанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює.

Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встанов­лення факту недостовірності цієї інформації та її спростування.

(Абзац третій частини четвертої статті277із змінами, внесеними згідно із Законом № 3261-ІУвід 22.12.2005)

5. Якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (ви­дала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний.

6. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спросту­вання недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом.

Якщо відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації є не­можливими у зв'язку з його припиненням, така відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.

7. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.

1. Право на відповідь, а також право на спростування недостовірної інфор­мації згідно із ч. 1 ст. 277 ЦК має фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації. Під «недостовірною» інформацією слід розуміти таку, що не відпо­відає дійсності. Цивільно-правове поняття спростування має конституційне за­кріплення. Так, ч. 4 ст. 32 Конституції України гарантує право кожному на спро­стування недостовірної інформації стосовно себе та членів своєї сім'ї. Специфі­ка даного способу захисту полягає у специфічності тих благ, які підлягають захисту, а саме в їх немайновому характері і в тому, що їх практично неможливо повернути до того рівня, який існував до порушення особистих немайнових прав. Цей спосіб захисту є спеціальним способом захисту.

2. Під поняттям «спростування» розуміється доведення неправильності, по­милковості, хибності будь-чого, будь-чиїх тверджень, переконань; заперечення, відкидання будь-яких тверджень. Спростування повинно відбуватися, як пра­вило, в ідентичній до поширення формі, а коли це неможливо чи недоцільно — у адекватній чи іншій формі, з урахуванням того, що воно повинно бути ефектив­ним. Крім того, спростування обов'язково повинно бути проведено або підписа­но особою, яка поширила неправдиву інформацію і порушила тим самим осо­бисті немайнові права фізичної особи. У протилежному випадку мову слід вес­ти, скоріше, про інші способи захисту (відповідь, висловлювання своєї думки тощо). Спростування недостовірної інформації як спеціальний захист особис­тих немайнових прав фізичної особи застосовується незалежно від того, чи була в діях заподіювана вина чи ні (ч. б ст. 277 ЦК).

3. Ще одним спеціальним способом захисту фізичної особи у разі порушен­ня її особистих немайнових прав поширенням про неї та (або) членів її сім'ї не­достовірної інформації є право на відповідь. Відмінність між поняттями «спрос­тування» та «відповідь» суттєва. Спростування, по суті, є добровільним визнан­ням факту поширення такої інформації. У цьому разі фізична особа, права якої порушені, отримує право вимагати відшкодування збитків та компенсації мо­ральної шкоди. Тоді як відповідь таких правових наслідків не несе. Подібним до права на відповідь є право на власне тлумачення обставин справи, що є наслідком конституційного права на свободу думки, свободу слова та на вільне виражений своїх поглядів та переконань (ст. 34 Конституції України). Однак право на влас­не тлумачення обставин справи передбачає виключно власне бачення обставин справи, а не відмову від певної інформації. Дане право реалізується у випадку коли поширена інформація є абсолютно правильною, а особа бажала б пояснити мотиви своєї поведінки. Іноді в літературі відрізняють ще право на коментар та репліку.

4. Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить відповідно до ч. 2 ст. 277 ЦК членам її сім'ї, близь­ким родичам та іншим заінтересованим особам, тобто фактично необмеженому колу осіб, що є додатковою гарантією захисту особистих немайнових прав, які належать фізичній особі довічно.

5. Частина 3 коментованої статті закріплювала презумпцію, за якою вважа­лося, що, якщо про особу поширена негативна інформація, то така інформація є недостовірною.

У такій редакції конструкція норми ч. З виявилася незавершеною і юридич­но некоректною, а тому вона була доповнена застереженням про те, що така негативна інформація не буде вважатися недостовірною, якщо особа, яка її поши­рила, доведе її достовірність. Фактично норма ч. З набула змісту, закладеного в проекті ЦК України (в редакції 1996 p.). Як бачимо, до ряду термінів, які вже відомі нашому законодавству (таких, як «недостовірна інформація»; «інформа­ція, яка не відповідає дійсності»; «відомості, які не відповідають дійсності»; «відо­мості, які неправдиво викладені»), щодо яких точилися і точаться дискусії досі, додається новий — «негативна інформація», без роз'яснення його суті.

Спробуємо самостійно знайти відповідь на питання: 1) що розуміється під терміном «негативна» («негативний»)? 2) як розуміти словосполучення «нега­тивна інформація»?

Слово «негативний» походить від латинського «негатив», що в перекладі на українську мову та в буквальному розумінні означає «заперечний», тобто про­тилежний позитивному. Отже, можна припустити, що «негативна інформація» — це заперечна інформація, протилежна позитивній. Але визначення понятійного апарата слова «негативний» і словосполучення «негативна інформація» — це ще не їх юридичне поле. Значення юридичних термінів вони можуть набути тільки тоді, коли їх зміст буде чітко роз'яснений у самому законі або розтлумачений компетентним органом.

Вільне застосування цих слів у правовій практиці, безперечно, призведе до різночитань чи навіть до помилок. Наприклад, як «негативна» може суб'єктив­но сприйматися інформація, яка у загальному розумінні такою не є, і доведення її достовірності буде виглядати абсурдним.

У п.1 ст.10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод зазначе­но, що кожен має право на свободу вираження своїх поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання з боку державних органів і незалежно від державних кордонів.

Свобода вираження свого погляду є «правом людини», визнаним у світі. Ар­гументи, які висуваються для обгрунтування необхідності особливого захисту свободи вираження поглядів, інколи поділяють на дві групи. З точки зору аргу­ментів першої групи, свобода слова визнається цінною, оскільки публічні обго­ворення є корисним інструментом досягнення інших суспільних цілей. З точки зору аргументів другої групи, вираження особистих поглядів саме по собі є людсь­ким благом, тобто пошуком істини, досягненням справедливості, викриттям не­гативних тенденцій у суспільстві і взаємовідносинах між людьми.

Тою мірою, якою свобода слова розцінюється як інструмент, вона співвідно­ситься з двома спорідненими цілями. У найбільш широкому значенні свободу слова використовують як найкращий спосіб забезпечити можливість з'ясувати істину. Стверджується, що безперешкодне зіткнення і як результат цього пере­вірка думок та ідей — це найкращий спосіб поповнення знань.

Друга група аргументів, якими обґрунтовується необхідність вільного виразу поглядів, спирається на ідею про те, що вільна передача почуттів, поглядів та ідей є суттєвим чинником повного розвитку людської особистості у суспільстві. Так само і здатність людини сприймати заперечення, спонукання, заохочення через ідеї, висловлені іншими людьми, може бути вкрай важливою для формування тих особистих переконань, що лежать в основі нашої здатності до самовизначення.

Подібну оцінку двостороннього характеру цього права висловив Європейський суд з прав людини, наполягаючи на тому, що свобода вираження поглядів стано­вить одну з основних підвалин демократичного суспільства і одну з принципових умов його прогресу і самореалізації кожної особи (справа «Лінгенс проти Австрії»).

За ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу дум­ки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Таким чином, у Конституції ніде не йдеться про виключення щодо «негативної» інформації.

Принципи, викладені у ст. 10 Європейської конвенції, мають особливе зна­чення там, де справа стосується преси, навіть якщо вона «негативна», погана. Хоча преса не повинна переступати межі, встановлені, зокрема, для «захисту ре­путації інших осіб», на ній лежить обов'язок повідомляти інформацію та ідеї у різних сферах, які становлять громадський інтерес. І не лише засоби масової інформації мають завдання повідомляти таку інформацію та ідеї, але й гро­мадськість має право отримувати їх.

Вищевикладене може бути підтверджене положеннями Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. (із наступними змінами). У ст. 2 вказаного Закону визначено, що свобода слова і вільне виявлення у друкованій формі своїх поглядів і переконань означають пра­во кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, збе­рігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою дру­кованих засобів масової інформації. Цим Законом встановлено заборону на цен­зуру масової інформації. Незаконне обмеження права на свободу слова, втручання в професійну організаційно-творчу діяльність засобів масової інформації та інди­відуальну творчу діяльність журналістів, інші посягання на свободу інформацій­ної діяльності посадовими особами тягнуть за собою кримінальну відповідальність.

Таким чином, журналіст має право на критичний матеріал, має право висвіт­лювати не тільки позитивні сторони життєдіяльності суспільства, а й звертати увагу на необхідність викоренення певних недоліків, порушень закону, про які йому стало відомо. У ряді випадків перешкоджання поширенню інформації, по­ганої, з точки зору певних осіб, «негативної», може навіть розглядатися як цен­зура, яка заборонена в Україні.

Так звана «негативна» інформація, у певному її розумінні, може стати ре­зультатом дій журналіста, який діяв добросовісно, здійснював її перевірку і має не лише права, але і обов'язки інформувати про будь-які прояви у суспільстві, не замовчувати інформацію заради суспільної та особистої безпеки членів сус­пільства (наприклад, якщо це стосується екологічної безпеки, корупції тощо). Подібні підходи закріплені сьогодні у ряді діючих законів України, зокрема: «Пре друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і ра­діомовлення», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціаль­ний захист журналістів» тощо.

На нашу думку, презумпція, що пропонується у ч. З ст. 277 нового ЦК Украї­ни, навіть якби вона була сформульована так, як у проекті ЦК України 1996 року:

 «негативна інформація, поширена про особу, вважається неправдивою, якщо той, хто її поширив, не доведе протилежного», — може призвести і призведе до поми­лок на практиці, а звідси — до порушень прав фізичних осіб, з одного боку, і засобів масової інформації — з іншого.

Важливо дотримуватись основних принципів інформаційних відносин, які викладені у ст. 5 Закону України «Про інформацію», а саме: «гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об'єк­тивність, вірогідність інформації; повнота і точність інформації; законність одер­жання, використання, поширення та зберігання інформації».

6. Частина 4 ст. 277 ЦК передбачає, що спростування недостовірної інфор­мації здійснюється безпосередньо тією особою, яка поширила інформацію. Як відомо, юридична особа вважається поширювачем інформації, яку надає поса­дова чи службова особа, яка у ній працює, при виконанні своїх посадових (служ­бових) обов'язків. У разі поширення недостовірної інформації невідомою осо­бою фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування. Така зая­ва подається до суду за правилами, встановленими ЦПК України.

7. Недостовірна інформація може міститися у документі, який прийняла видала) юридична особа. Такий документ має бути відкликаний згідно із ч. 5

ст. 277 ЦК. До документів, про які йде мова у коментованій статті, можуть нале­жати довідки за місцем роботи чи місцем проживання, виробничі характеристи­ки, рекомендаційні листи тощо.

8. Особлива увага у коментованій статті приділяється питанням порушення особистих немайнових прав фізичної особи у друкованих або інших засобах ма­тової інформації. Особа має право на відповідь, а також на спростування недо­стовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановле­ному законом. Якщо ж це неможливо, скажімо, у випадку припинення цього за­собу масової інформації, така відповідь, а також спростування оприлюднюються з іншому засобі масової інформації за рахунок особи, яка поширила недостовір­ну інформацію. Спростування такої інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.

Спростування повинно бути надруковано тим самим шрифтом, що і попе­редня інформація, під заголовком «Спростування».

Сьогодні законодавцем вирішено питання щодо обсягу спростування поши­реної неправдивої інформації, що порочить честь, гідність та репутацію осіб. Так, у ст. 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. вказано, що обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг спростовуваного фрагмента опублікованого по­відомлення або матеріалу. Законодавець вводить заборону щодо будь-яких ско­рочень чи інших змін у тексті спростування заявника без його згоди. У п. 9 по­станови Пленуму ВСУ «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» від 28 вересня 1990 р. № 7 зазначено, що спростовуване повідомлення повинно бути опубліко­ване у газеті не пізніше місяця від дня набрання рішенням законної сили, в інших періодичних виданнях — у черговому випуску. Законом України «Про телеба­чення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р. (із наступними змінами) передбачено спеціальний порядок спростування для електронних ЗМІ щодо випадків поширення неправдивих відомостей на телебаченні та радіо. Спростування інформації, поширеної комп'ютерними газетами, журналами в мережі INTERNET, в Україні на сьогоднішній день практично не врегульовано.

9. Частина 7 коментованої статті містить уточнення щодо того, що спросту­вання недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена, про що фактично йдеться у коментарі до попередніх частин даної статті.