Стаття 270. Види особистих немайнових прав

1. Відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листу­вання, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на не­доторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічно! творчості.

2. Цим Кодексом та іншим законом можуть бути передбачені й інші особисті немайнові права фізичної особи.

3. Перелік особистих немайнових прав, які встановлені Конституцією України, цим Кодексом та іншим законом, не є вичерпним.

1. Інституту прав і свобод людини відведено центральне місце у Конституції України, значну кількість статей якої (близько ЗО відсотків) включено до роз­ділу II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». Увага вітчизняно­го законодавства до цієї проблеми прискорила розробки і у сфері цивільно-пра­вового регулювання особистих немайнових відносин. Коментована стаття при­свячена видам особистих немайнових прав. Закріплення на рівні Цивільного кодексу невід'ємних особистих немайнових прав фізичних осіб стало суттєвим внеском у процес поліпшення чинного цивільного законодавства та приведення його у відповідність до міжнародних стандартів.

2. Відповідно до Конституції України кожна фізична особа має право на жит­тя, охорону здоров'я, безпечне для життя і здоров'я довкілля, свободу та особис­ту недоторканність, недоторканність особистого і сімейного життя, повагу до гідності та честі, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, недоторканність житла, вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, свободу літературної, художньої, наукової і технічної твор­чості.

Серед характерних рис розділу II Конституції України фахівці з проблем конституційного права називають: помітне розширення каталогу самих прав, порівняно із попередніми Конституціями; позанаціональність та позатериторіальність прав і свобод людини; прагнення очистити права і свободи людини і громадянина від фетишизованих ідеологічних нашарувань; намагання не тільки задекларувати права і свободи, у тому числі нові, а й значно посилити юридичні гарантії їх реалізації та захисту; визначення підстав та меж для можливих обме­жень основних прав і свобод; запровадження спеціального інституту Уповнова­женого Верховної Ради України з прав людини (ст.55 Конституції України); визнання особливого значення суду серед гарантій прав і свобод; судового захи­сту усіх прав та свобод (там само). Тільки суд санкціонує арешт або утримання під вартою, зазначається у ст. 29 Конституції.

3. Цивільним кодексом та іншими законами можуть бути передбачені й інші особисті немайнові права фізичної особи. Деталізуючи і певним чином розши­рюючи їх перелік, законодавець поділяє їх за спрямованістю або цільовим при­значенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної осо­би (статті 281—293 ЦК) і ті, що забезпечують її соціальне буття (статті 294— 315 ЦК).

4. Частина 3 ст. 270 ЦК містить важливе уточнення: перелік особистих не­майнових прав, які встановлені Конституцією України, ЦК та іншими закона­ми, не є вичерпним. Це положення підтверджується міжнародно-правовими підходами до вирішення питання, що висвітлюється у коментованій статті.

Так, на Раду Європи покладається завдання приділяти увагу у своїй роботі не лише захисту прав і свобод, які вже давно визнані, але й удосконалювати та­кий захист, поширювати його на інші права. Україна як член міжнародного та європейського співтовариства зобов'язана додержуватися загальноприйнятих міжнародних принципів у галузі прав людини, що закріплені у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (16 грудня 1966 р.); Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (16 грудня 1966 p.); Загальній декларації прав людини (10 грудня 1948 р.); Європейській конвенції про за­хист прав і основних свобод людини (4 листопада 1950 p.); Декларації глав дер­жав—учасниць Співдружності Незалежних Держав про міжнародні зобов'язан­ня у сфері права людини і основних свобод (24 вересня 1993 p.); Законі Украї­ни «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. тощо.

Важливим законодавчим актом у названій сфері є також Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.», про-околів № 1, 2, 4, 7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 р.