Стаття 237. Поняття та підстави представництва

1. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представ­ник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

2. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власно­го імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

3. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридич­ної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

1. За своєю правовою природою відносини представництва належать до організаційних майнових правовідносин, головним змістом яких є сукупність прав і обов'язків сторін по створенню передумов для виникнення безпосередньо у того, кого представляють, прав і обов'язків внаслідок вчинення правочинів від його імені представником.

Основним правом представника є повноваження діяти від імені і за рахунок особи, яку він представляє. Але повноваження не лише надає представникові можливість діяти від імені особи, яку він представляє, а й визначає зміст і межі таких дій, виступаючи як вид і міра можливої поведінки — немайнове цивільне право. Основний елемент цього складного за структурою права — це повнова­ження на власні позитивні дії, тобто можливість представника діяти певним чином від імені особи, яку він представляє. Але, як і кожне суб'єктивне право, повноваження також включає можливість вимоги, у даному випадку — право вимагати від того, кого представляють, прийняття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження.

Носієм повноваження є представник, тому захист цього права шляхом скарги, подання позовів про визнання повноваження, припинення дій, що його по­рушують, здійснюється представником від свого імені і не вимагає окремого або особливого повноваження.

У свою чергу, особа, яку представляють, має право вимагати, щоб представ­ник діяв відповідно до повноваження і в його межах. Разом з тим до змісту правовідносин представництва входять не лише права, але й обов'язки їх учасників. Зокрема, представник зобов'язаний діяти в межах наданого йому повноваження і в інтересах того, кого представляє, а після виконання обов'язків — передати права і все отримане за укладеним ним правочином особі, яку він представляє . Натомість, особа, яку представляють, має створити умови, необхідні для реалізації повноваження представником (видати довіреність, надати необхідні доку­менти тощо) і прийняти все виконане відповідно до наданого повноваження.

Особливістю правовідносин представництва є те, що вони виникають і реалізуються не в інтересах того, хто безпосередньо укладає правочини (представни­ка), а з метою здійснення та захисту прав та інтересів того, кого представляють.

Учасниками відносини представництва є особа, яку представляють (представлюваний), і представник. Представлюваними можуть бути фізичні та юридичні осо­би. Однак стосовно випадків представництва фізичної особи має значення та об­ставина, про яке представництво йдеться: добровільне, основане на волевиявленні представлюваного, чи таке, що ґрунтується на приписах закону.

У відносинах добровільного представництва, що ґрунтується на волевияв­ленні того, кого представляють, представлюваною стороною може бути лише дієздатна фізична особа, яка в змозі вільно сформувати свою волю і адекватно виразити її ззовні.

У випадках представництва, за законом, представлюваною стороною може бути будь-яка правоздатна фізична особа від моменту її народження. Представ­никами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. При цьому фізичні особи можуть бути представниками, якщо вони досягли повноліття, тобто 18 років (ч. 1 ст. 34 ЦК, а також особи, які набули повної цивільної дієздатності відповід­но до положень ч. 2 ст. 34 та ст. 35 ЦК. Представниками не можуть бути повнолітні особи, які перебувають під опікою або піклуванням.

Юридична особа може бути представником, якщо це не суперечить цілям її створення. Крім того, представництво щодо окремих видів діяльності, перелік яких встановлюється законом, юридична особа може здійснювати лише після одержання нею спеціального дозволу — ліцензії (ч. З ст. 91 ЦК).

2. Не вважається представником особа, яка здійснює правочини у чужих інте­ресах від власного імені, а також особа, яка веде переговори щодо укладення правочинів у майбутньому. Таке правило логічно пов'язане з положеннями ч. 1 ст. 238 та ст. 239 ЦК, згідно з якими представник має діяти від імені того, кого представляє, а вчинений ним правочин створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки безпосередньо для представлюваного.

З наведених положень ЦК слідує необхідність розрізняти дії представника, посильного, посередника, комісіонера тощо. Посильний на відміну від представ­ника не здійснює правочини від імені представлюваного. Він юридично не бере участі у встановленні прав та обов'язків безпосередньо для іншої особи, а лише передає контрагенту волевиявлення тієї особи, яка його послала. Іншими слова­ми, функції посильного мають технічно-інформаційний характер. Посередник також особисто не укладає правочини від імені іншої особи, а лише сприяє укла­денню правочину. При цьому власну волю він не виражає, а інформує учасника можливого у майбутньому правочину про волю та наміри іншої сторони.

Комісіонер, виконуючи комісійне доручення, виступає від свого імені. У відносинах з комітентом він є його уповноваженою особою, виконує його дору­чення. Однак при цьому комісіонер виступає як самостійний учасник цивільно­го обігу, укладаючи від свого імені правочини з третьою особою, яка, як прави­ло, не знає особи, котра стоїть за комісіонером.

3. Право на здійснення правочинів від імені іншої особи (повноваження представника) ґрунтується на різних юридичних фактах, з якими закон пов'язує його виникнення. Так, згідно з ч. З ст. 237 ЦК такими підставами можуть бути: договір (наприклад, договір доручення); припис закону (наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 242 ЦК батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх дітей); акт органу юридичної особи (наприклад, призначення особи наказом ди­ректора товариства на посаду, яка пов'язана із вчиненням дій від імені останньо­го) та інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства (наприклад, з факту спільного ведення господарства подружжям слідує припущення, що при укладенні правочину в спільних інтересах, один з подружжя діє також від імені та в інтересах іншого з подружжя, оскільки згода останнього на здійснення тако­го правочину, що не виходить за межі дрібного побутового, припускається).