Стаття 236. Момент недійсності правочину

1. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

2. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

1. Коментована стаття встановлює загальне правило, за яким правочини як оспорювані, так і нікчемні, вважаються недійсними не з моменту встановлення або визнання цього факту судом, а з моменту його вчинення. Тобто судове рішен­ня в цьому випадку має свого роду «зворотну силу». Тому правові наслідки, пе­редбачені ст. 216 ЦК застосовуються щодо дій учасників правочину, які вже були зчинені до моменту винесення судом рішення, так і до дій, ще не виконаних од­ним з учасників правочину.

При застосуванні розглянутої норми надзвичайно важливо правильно вста­новити момент вчинення правочину. Щодо правочинів — договорів, цей момент досить однозначно визначений законодавцем. Так, відповідно до ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. За загальним правилом, моментом такого укладення є одержан­ня особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції, а якщо договір підлягає нотаріальному посвідченню або (та) дер­жавній реєстрації — момент нотаріального посвідчення або (та) державної реє­страції (ст. 640 ЦК). Крім того, ст. 210 ЦК встановлено, що усі правочини, які підлягають державній реєстрації, мають вважатися вчиненими з моменту такої реєстрації.

Особливий момент набуття чинності передбачений для реальних договорів, які вважаються укладеними з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (ч.2 ст.640 ЦК). Такі односторонні правочини, зокрема, як до­віреність, заповіт також слід вважати вчиненими з моменту їх оформлення відпо­відно до вимог закону (статті 245, 1247). З цього моменту має наступати і недійсність таких правочинів.

Отже, саме до перерахованих моментів укладення договору має приурочува­тись водночас момент визнання їх недійсними. Якщо ж такого укладення дого­вору не відбулося, він має визнаватися неукладеним.

2. На відміну від ч. 1, якою визначається загальне правило про недійсність нікчемних та оспорюваних правочинів з моменту їх вчинення, у ч. 2 коментова­ної статті враховуються особливості застосування правових наслідків недійсності укладених правочинів, за якими передбачалися права та обов'язки на майбутній період. На практиці незначна частина правочинів виконується у момент їх вчи­нення. У переважної частини правочинів момент їх виконання віддалений у часі від моменту їх укладення, тобто в них права та обов'язки передбачаються у май­бутньому. У зв'язку з тим, що за таких обставин не настав строк виконання нікчемного правочину і неможливо застосувати реституцію, у разі розгляду спра­ви судом недійсність такого правочину призводить до припинення можливості настання передбачених ним прав і обов'язків у майбутньому. Це правило ч. 2 ст. 236 ЦК стосується і тих правочинів, що укладаються під умовою, яка має на­стати (не настати) у майбутньому. У разі визнання правочину недійсним потре­ба у застосуванні ч.2 ст.236 ЦК може виникнути лише у тому випадку, коли на момент судового розгляду не відбулося виконання умов правочину. Якщо ж таке відбулося, то правочин має вважатися недійсним з моменту його вчинення.

У ЦК УРСР містилася ст. 59, якою визначався момент недійсності угоди. Відповідно до неї угода визнавалася недійсною з моменту її укладення, але якщо з самого змісту угоди випливало, що вона може бути припинена лише на май­бутнє, дія угоди визнавалась недійсною і припинялась на майбутнє. Наведена норма лише на перший погляд є схожою з ч. 2 ст. 236 ЦК. Насправді ж зміст ст.59 ЦК УРСР є дещо іншим, оскільки, по-перше, її редакція не заперечує чинності угоди в тій частині, яка вже виконана, і до якої вже не можна застосовувати пра­вові наслідки її недійсності, а по-друге, вона передбачає недійсною дію угоди і припинення її на майбутнє і безпосередньо не передбачає недійсність усього пра­вочину.

В існуванні такої норми був юридичний сенс, адже є чимало договорів (дого­вори майнового найму, договори перевезення, зберігання та інші договори про надання послуг), за якими ні фактично, ні юридично неможливо застосувати реституцію у частині виконаного. Стаття 59 ЦК УРСР дозволяла судам припи­няти дію частково виконаних договорів лише на майбутнє (див.: п.3.2 роз'яс­нень Президії ВАСУ «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'яза­них з визнанням угод недійсними»). Однак положення нового ЦК про недійсність правочинів не містять принципових перешкод до застосування ч. 2 ст. 236 із ура­хуванням правових позицій попередньої судової практики.