Стаття 232. Правові наслідки правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною

1. Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представни­ка однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

2. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

1. Підстава для визнання правочину недійсним, передбачена в коментованій статті, стосується лише тих правочинів, які вчиняються особою (фізичною або юридичною) не самостійно, а через представника (due. коментар do ст.237ЦК). Останній, вчиняючи правочин, не виражає власну волю. Його завдання полягає з тому, щоб донести до контрагента волю особи, яку він представляє. Відповідно до ст. 237 ЦК представник зобов'язаний або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку він представляє. Але в силу зловмисної домовленості представника й контрагента воля довірителя не знаходить свого вираження, а підмінюється волею представника, який фактично вступає у змову з контраген­том з метою одержати власну чи обопільну вигоду або створити негативну ситу­ацію для довірителя, що і є підставою для визнання таких правочинів недійсни­ми. При цьому виникає питання: чи на усі види представництва поширюється дія ст. 232 ЦК?

Відповідно до ч. З ст. 237 представництво виникає на підставі договору, зако­ну, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами ци­вільного законодавства. З цього приводу в юридичній літературі було висловле­но дві протилежні точки зору. Одні автори вважають, що ст.232 ЦК стосується лише договірного представництва (див.: Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків: ТОВ «Одісей», 2003. — С. 232); на думку інших, ця стаття поширюється на усі види представництва (див.: Цивільний кодекс України: Науково-практич­ний коментар / За заг. ред. Я. М. Шевченко. — Ч. 1. — К, 2004. — С. 320).

Проаналізуємо викладене детальніше. Дія ст. 232 ЦК поширюється на дого­вірне представництво, яке виникає на підставі договору доручення, адже ч. 2 ст. 232 надає право застосовувати відповідні правові наслідки лише «довірителю». Між тим довіритель як учасник правочину фігурує у нормах ЦК, які регулюють договір доручення (ст. 1000 ЦК). Звичайно, можна припустити, що розробники ЦК мали на меті визначити для договірного представництва додаткові та за­гальні правові наслідки (ст. 216), а для інших видів представництва — лише за­гальні наслідки (ст. 216). Однак таке припущення може призвести до надто до­вільного тлумачення змісту ст. 232 ЦК.

За таких обставин можна припустити і те, що розробники ЦК намагалися поширити дію ч. 1 ст. 232 на усі види представництва, а в ч. 2 визначити додат­кові правові наслідки для договірного представництва, та загальні для усіх видів представництва — відповідно до ст. 216 ЦК. Однак юридично більш коректно визнавати правочини, вчинені представником однієї сторони, представництво якого базується на інших правових підставах, внаслідок його зловмисної домо­вленості з другою стороною, недійсними безпосередньо на підставі ст. 215 ЦК із застосуванням правових наслідків, передбачених ст. 216 ЦК (наприклад, право­чини, укладені опікуном), якщо інше прямо не передбачено законом. Наприк­лад, у ч. 4 ст. 92 ЦК вказано, що, якщо члени органу юридичної особи, які відпо­відно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної осо­би, порушують свої обов'язки щодо представництва, то вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані юридичній особі.

Не можуть визнаватися недійсними за правилами ст. 232 ЦК правочини, вчи­нені представником з перевищенням повноважень, оскільки у разі їх несхвален­ня особою, яку він представляє, такі правочини породжують відповідні правові наслідки для самого представника, який набуває статусу сторони правочину.

Важливо також відмежовувати представництво, передбачене ст. 232 ЦК, від інших суміжних правовідносин, які виникають, зокрема, на підставі комісійних договорів.

Слід враховувати, що орган юридичної особи (див. коментар до ст. 97 ЦК). який діє одноособово, не підпадає під поняття представника, що випливає зі змісту ст. 237 ЦК. У зв'язку з цим коментована стаття не може застосовуватися у випадках, коли правочин вчиняється органом юридичної особи навіть всупереч інтересам юридичної особи. За такими правочинами мають наступати інші пра­вові наслідки, наприклад, передбачені ч. 4 ст. 92 ЦК.

Словосполучення «зловмисна домовленість», що використовується в комен­тованій статті, означає навмисні дії представника, тобто він усвідомлює, що вчи­няє правочин всупереч інтересам довірителя, передбачає настання не вигідних для довірителя наслідків та бажає (або свідомо допускає) їх настання. За відсут­ності умислу у представника на відносини, що виникли, поширюються правила про договір доручення, а в разі перевищення представником повноважень — пра­вила ст. 241 (див. коментар до неї).

2. Наслідками визнання недійсним правочину, який вчинено в результаті зло­вмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, крім за­гальних наслідків, передбачених ст. 216 ЦК, є надання довірителю права вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків і моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням такого правочину.