Стаття 228. Правові наслідки вчинення правочину, який порушує пуб­лічний порядок

1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Авто­номної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

1. Стаття 228 ЦК складається з двох частин. У першій частині визначається перелік порушень публічного порядку. Усі вони можуть бути поділені на дві ве­ликі групи: а) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і сво­бод людини і громадянина (статті 21—68 Конституції України); б) правочини. спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади та на незаконне заволодіння ним. У доктрині цивільного права такі порушення публічного по­рядку розглядаються як такі, що порушують основні засади державного право­порядку. Під дію цієї статті можуть також підпадати правочини, що суперечать моральним засадам суспільства, встановленим, наприклад, Законом України «Про захист суспільної моралі».

2. Відповідно до ч. 2 ст. 228 ЦК правочин, спрямований на зазначені вище по­рушення публічного порядку є нікчемним. При цьому законодавець не ставить визнання правочину антипублічним у безпосередню залежність від факту наяв­ності в діях його учасника (учасників) наміру (умислу) на досягнення протиправ­ної мети. Тому під дію ст. 228 ЦК мають підпадати, наприклад, усі правочини щодо об'єктів, вилучених з цивільного обігу, незалежно від намірів їх учасників. У та­ких випадках їх дії спрямовані на незаконне заволодіння цими об'єктами. Водно­час правомірне придбання зброї, інших речей з метою їх використання в майбут­ньому, щоб заподіяти шкоду іншим особам, не може слугувати достатньою підста­вою для кваліфікації такого правочину за ст. 228 ЦК. Не передбачає зазначена стаття також конкретних правових наслідків нікчемності антипублічного пра­вочину, посилань до інших статей ЦК, що містять загальні правила про правові наслідки недійсності правочинів.

Як відомо, ЦК УРСР конкретно передбачав норми про недійсність угод, укла­дених з метою, суперечною інтересам держави і суспільства. Так, згідно зі ст. 49 ЦК УРСР 1963 р. за угодою, укладеною з метою, завідомо суперечною інте­ресам соціалістичної держави і суспільства та за наявності умислу у обох сторін, все одержане ними за угодою стягувалось у доход держави. У разі виконання угоди лише однією стороною з другої сторони стягувалось у доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. За наявності ж умислу лише у однієї сторони все одержане нею за угодою по­винно було повертатись другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягувалось у доход держави.

Отже, правові наслідки, встановлені ст. 49 ЦК УРСР, фактично мали усі оз­наки «цивільно-правової конфіскації» (двосторонньої чи односторонньої), зас­тосування якої можливе лише тоді, коли сторони (сторона) знали, що укладена угода суперечить інтересам держави і суспільства. Тобто, у разі відсутності такого суб'єктивного фактора, як умисел, не було підстав для застосування цивільно-правової конфіскації, а відтак за відсутності умислу у обох сторін угода ви­знавалась недійсною за правилами ст. 48 ЦК УРСР та із застосуванням передбачених нею правових наслідків у формі двосторонньої чи односторонньої (за наявності умислу у однієї сторони) реституції сторін.

Стаття 228 нового ЦК України є певним аналогом ст.49 ЦК УРСР 1963 p.,оскільки вона встановлює нікчемність правочинів, спрямованих на порушення конституційних прав та свобод громадян та на порушення засад правопорядку в суспільстві. Однак, на відміну від ст. 49, у ст.228 ЦК не визначені безпосередньо правові наслідки нікчемності «антипублічного правочину». За таких обставин можна вважати, що судом мають застосовуватися загальні правові наслідки, передбачені ст. 216 ЦК, зокрема, двостороння або одностороння реституція та відшкодування збитків. Між тим історія розробки нового ЦК свідчить про те, що автори ст. 228 ЦК, що має назву «Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок», мали на меті встановити за вчинення такого правочину спеціальні санкції. Це припущення підтверджується аналізом обставин розробки і прийняття нового ЦК, адже в його першій редакції (проекті, розгля­нутому у першому читанні 5 червня 1997 р.) встановлювалися правила щодо цивільно-правової конфіскації у разі вчинення правочину з наміром порушити публічний порядок (ст. 218), що було цілком логічно з огляду на вимоги законо­давчої техніки. Однак у ч. 2 ст. 228 ЦК передбачається лише нікчемність такого -«антипублічного правочину» без встановлення майнових наслідків.

Досліджувана проблема ускладнюється тим, що ч. 1 ст. 208 ГК України май­те повністю відтворює зміст ст. 49 ЦК УРСР, а саме: «Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін — у разі виконання зобов'язання обома сторонами — в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'­язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержа­ного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави».

Таким чином, процитована норма майже повністю текстуально співпадає із змістом ст. 49 ЦК УРСР з тією лише різницею, що у ст. 208 ГК визнається недійсним господарське зобов'язання, а не господарський договір чи інший правочин. Юридична некоректність цього положення є очевидною, адже недійсним має визнаватися договір як одна лише з підстав виникнення господарського зобов'язання. Таке принципове правило було закріплене у ст. 48 ЦК УРСР, за якою визнавалися недійсними угоди, які не відповідають вимогам закону, а також в ст. 215 нового ЦК, де передбачаються підстави правочину.

Із аналізу викладеного постає цілком закономірне питання: можливо, розробникам нового ЦК також доцільно було б зберегти зміст ст. 49 ЦК УРСР і внести відповідні доповнення, як це зробили розробники ГК. Однак дослідження, проведені в галузі застосування ст. 49 ЦК УРСР, свідчать про наявність у її положеннях істотних вад.

Редакцію вищезазначеної статті не можна визнати вдалою у зв'язку з відсут­ністю у її тексті конкретних критеріїв класифікації недійсних угод та застосуван­ня передбачених ними правових наслідків. Відповідно і в судовій практиці зміст цієї статті не набув чіткого тлумачення, у зв'язку з чим суди навіть за радянських часів вкрай рідко визнавали недійсними угоди за правилами ст. 49 ЦК УРСР, вда­ючись до застосування передбачених нею санкцій у тому разі, коли дії учасника недійсної угоди містили ознаки злочину. Тому позиція судів щодо застосування ст. 49 ЦК УРСР змінювалася залежно від соціально-політичної ситуації в країні. Наприклад, відповідно до п. 6 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними» від 28 квітня 1978 р. (у первісній його редакції) ст. 49 ЦК УРСР поширювалась на угоди, що порушували основні прин­ципи соціалістичного суспільного ладу, зокрема, спрямовані на використання соціалістичної власності з корисливою метою, одержання громадянином нетру­дових доходів або використання майна, що знаходиться у їх особистій власності або користуванні, на шкоду інтересам суспільства, на відчуження землі або не­законне нею користування, розпоряджання чи придбання всупереч встановле­ним правилам предметів, вилучених з обігу або обмежених в обігу.

Згідно ж з п. 6 постанови Пленуму ВСУ (із змінами в редакції від 25 грудня 1992 р.), до цих угод мають належати угоди, які порушують основні принципи існуючого суспільного ладу, зокрема, спрямовані на використання всупереч за­кону колективної, державної або чиєїсь приватної власності з корисливою ме­тою (та інші угоди, зазначені у первісній редакції п. 6 постанови).

25 травня 1998 р. до п. 6 постанови Пленуму були внесені нові доповнення, за якими дія ст. 49 ЦК УРСР мала вже поширюватися, зокрема, на угоди, спря­мовані на використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь при­ватної власності з корисливою метою, приховування фізичними та юридични­ми особами від оподаткування доходів, використання майна, що знаходиться в їх власності або користуванні, на шкоду правам, свободам і гідності громадян інтересам суспільства, на незаконне відчуження землі або незаконне нею корис­тування, розпорядження чи придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обмежених в обігу. Подібна позиція щодо тлума­чення змісту ст. 49 ЦК УРСР була сформульована також у роз'ясненнях ВАСУ «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» від 12 березня 1999 р. (з наступними змінами). Однак ВГСУ 26 квітня 2002 р. до вищезазначених роз'яснень були внесені істотні доповнення про те, що:

а) у разі визнання у встановленому порядку недійними установчих доку­ментів суб'єкта підприємницької діяльності або скасування його державної реє­страції у зв'язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документа, що посвідчує особу, або на підставну особу — засновника суб'єкта підприємницької діяльності, укладені таким суб'єктом підприємницької діяльності угоди мають визнаватися недійсними згідно із ст. 49 ЦК УРСР, незалежно від часу їх укладення;

б) якщо у встановленому порядку буде з'ясовано, що зміну носіїв корпора­тивних прав або продажу таких прав здійснено для укладення відповідним суб'єк­том підприємницької діяльності угод з метою ухилення від сплати податків та інших обов'язкових платежів або легалізації коштів, набутих злочинним шля­хом, суд має визнавати такі угоди недійсними за ознаками ст. 49 ЦК УРСР.

Рекомендації ВГСУ дозволяли визнавати недійсними за ст. 49 (такі судові рішення можливі і нині щодо угод, укладених до введення в дію нового ЦК Ук­раїни) будь-які угоди суб'єктів підприємництва, незалежно від правової підста­ви визнання недійсними установчих документів, у тому числі і тоді, коли ство­рення суб'єкта підприємництва не мало на меті укладення угод, суперечних інте­ресам держави і суспільства, та спрямованих на ухилення від сплати податків. Проте визнання установчих документів суб'єкта підприємництва недійсними не повинно бути само по собі фактом для автоматичної кваліфікації укладених ним угод за ст. 49 ЦК УРСР. На цю обставину певною мірою вже зверталася увага деякими авторами, на думку яких, відсутність реєстрації стороною угоди в ЄДРПОУ, відсутність його реєстрації як платника податків, а також будь-які інші порушення при створенні юридичної особи не можуть розглядатися як до­статня підстава для визнання нею угод недійсними за ст. 49 ЦК УРСР.

Положення зазначеної постанови Пленуму ВСУ та роз'яснення ВГСУ є та­кими, що дають підстави для занадто широкого тлумачення змісту ст. 49 ЦК УРСР і фактично містять ознаки нових правових норм, хоча зазначені судові органи не можуть приймати нормативно-правові акти, а їх правові позиції ма­ють лише рекомендаційний характер.

Аналіз наведеного дозволяє дійти висновку, що судова практика, незважаю­чи на впровадження у життя ринкових реформ та демократизацію суспільних відносин, пішла шляхом широкого і довільного тлумачення ст. 49, чому сприяла також досить абстрактна конструкція її норм, яка не містила вичерпного чи орі­єнтовного переліку складу конкретних правопорушень закону учасниками не­дійсної угоди. Останні кілька років цими вадами ст. 49 ЦК УРСР досить актив­но і не завжди коректно користувалися податкові органи.

Розбіжності між ЦК та ГК України в регулюванні питань недійсності право­чинів та господарських зобов'язань можуть призводити до конкуренції норм, а врешті і до їх довільного тлумачення і застосування судами. По-різному будуть тлумачити досліджувані норми як сторони правочину (господарського зобов'я­зання) та інші особи, у тому числі податкові органи, зацікавлені у визнані їх не­дійсними з застосуванням або незастосуванням конфіскаційних майнових наслідків. Звичайно, для сторін тих цивільно-правових правочинів, які не мо­жуть бути кваліфіковані як господарсько-правові за ГК, надзвичайно привабли­вою є відсутність конфіскаційних санкцій за вчинення антипублічних право­чинів, які вони можуть вчиняти, завідомо знаючи про такі сприятливі для них правові наслідки.

У наведеній ситуації застосування ст. 208 ГК України буде супроводжувати­ся виникненням тих же проблем, які мали місце у застосуванні судами ст. 49 ЦК і963 p., обумовлені її вищенаведеними змістовними вадами. Однак найбільш ефективним засобом усунення можливих колізій між ЦК і ГК є внесення в них відповідних змін. Нині ж важливо не поширювати правила ст. 208 ГК на ті цивільні правочини, які не є господарськими.

Таким чином, цивільні правочини, які порушують публічний порядок є нікчем­ними відповідно до ст. 228 ЦК, що дає суду право застосувати до сторін правові наслідки, передбачені ст. 216 ЦК. В принципі такі правочини можуть бути виз­нані недійсними судом безпосередньо за правилами статей 215—216 ЦК як такі, що не відповідають загальним вимогам ст. 203 ЦК про чинність правочину.

Ті ж цивільні правочини, які водночас є господарсько-правовими і вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, також є таки­ми, що порушують публічний порядок, але мають визнаватися недійсними за правилами ст. 208 ГК та із застосуванням передбачених нею конфіскаційних чи інших правових наслідків. Це не буде суперечити ЦК, адже відповідно до ч. З ст. 216 ЦК правові наслідки, передбачені частинами 1 та 2 цієї статті застосовуються у випадках, коли законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Саме до таких законів належить ГК. Інша справа, що ст. 208 ГК має вищезгадані недоліки і не містить конкретних критеріїв для визнання того чи іншого правочину (за ГК — господарського зобов'язання) недійсним. За таких обставин можна керуватися з положеннями ч. 1 ст. 228 ЦК, у якій такі критерії передбачені. При цьому зви­чайно ж мають бути відкориговані правові позиції з цього питання ВСУ та ВГСУ

У науково-практичному коментарі до ГК положення про визнання господарських зобов'язань недійсними, на жаль, виявилися фактично не розтлумаченими. У коментарі до ст.207 ГК «Недійсність господарського зобов'язання» лише побіжно зауважено, що зобов'язаннями вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, є такі, які вчинені з метою ухилення від сплати податків, незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей, заподіяння руйнівних матеріальних збитків кон­куренту тощо (див.: Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / За ред. В. К. Мамутова. — К: Юрінком Інтер, 2004. — С.343—345). У такому коментарі важко віднайти логіку та зміст критеріїв для наведеного судження.