Стаття 226. Правові наслідки вчинення правочину недієздатною фізичною особою

Published by Консультант on Втр, 05/31/2011 - 12:52

Стаття 226. Правові наслідки вчинення правочину недієздатною фізичною особою

1. Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздат­ною фізичною особою, у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.

Уразі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, які вчи­нені недієздатною фізичною особою, є нікчемними.

2. На вимогу опікуна правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

3. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізич­ної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування.

Опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздат­ною фізичною особою за нікчемним правочином. Якщо майно не збереглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла винна поведінка опікуна.

4. Дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізич­ної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припус­тити такий її стан.

1. Визнання фізичної особи недієздатною здійснюється судом, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати зна­чення своїх дій та (або) керувати ними (due. коментар do ст. 39 ЦК). Фізична особа, визнана недієздатною, не має права вчиняти будь-якого правочину (ст.41 ЦК). Відповідно правочини, які вчинені недієздатною особою, включаючи дрібні побутові, є нікчемними (статті 41, 203, 215 ЦК), за винятком схвалених в уста­новленому порядку опікуном. При цьому опікуну надається право схвалити вчи­нені недієздатною особою правочини, але тільки ті, що належать до дрібних побутових (див. коментар до ст. 41). Такі правочини вважаються схваленими, якщо опікун, дізнавшись про їх вчинення, протягом одного місяця не заявив претензії другій дієздатній стороні. Отже, схвалення дрібного побутового правочину опі­куном допускається, якщо він був вчинений на користь недієздатної фізичної особи, тобто в результаті правочину недієздатна особа отримала вигоду. Якщо внаслідок вчинених дій наступають несприятливі для неї наслідки, то правочин визнається нікчемним.

2. Можуть бути ситуації, коли правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, потребує його юридичного підтвердження («легалізації»). Тому ч.2 ст.226 ЦК надає опікуну право вимагати у судовому порядку визнання право­чину, вчиненого недієздатним, дійсним. Суд може задовольнити ці вимоги за умови, що правочин вчинений на користь недієздатної особи. Наведене поло­ження стосується і тих правочинів, які виходять за межі дрібного побутового правочину.

3. Загальним наслідком правочину, вчиненого недієздатною особою, є двос­тороння реституція. Дієздатна особа, яка виступила стороною правочину, та опікун недієздатної особи зобов'язані повернути один одному все одержане за таким правочином у натурі. У разі неможливості такого повернення у натурі дієздатна сторона має здійснити відшкодування вартості майна за цінами, що існують на момент відшкодування. Опікун недієздатної особи зобов'язаний відшкодувати дієздатній стороні вартість майна тільки у випадках, якщо його винна поведінка сприяла втраті майна (він передав його третій особі, свідомо знищив тощо) або вчиненню правочину. В останньому випадку вина опікуна може полягати у відсутності належного догляду за недієздатною особою, що спри­яло вчиненню нею правочину.

Крім того, на дієздатну сторону правочину покладається додатковий обов'я­зок відшкодувати опікуну недієздатної особи або членам її сім'ї моральну шко­ду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан. При цьому слід звернути увагу на те, що в даному випадку вимагається обізнаність дієздатної сторони не про стан недієздатності другої сторони, а саме про її психічний розлад або недоумство.