Трудові спори розглядаються:
1)  комісіями з трудових спорів;
2)  районними (міськими) судами.
Такий порядок розгляду трудових спорів, що виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом, за¬стосовується незалежно від форми трудового договору.
Установлений порядок розгляду трудових спорів не поширю¬ється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об'єднань громадян за рі-шенням органів, що їх обрали.
(Стаття 221 із змінами, внесеними згідно з Указом 11В Р № 4617-10 від 24.01.83; Законами № 871-12 від 20.03.91, № 2134-12 від 18.02.92)
1.  Індивідуальні трудові спори — це неврегульовані розбіжно¬сті між працівником, з одного боку, і власником або уповнова¬женим ним органом — з іншого, з питань, пов'язаних із застосу¬ванням законодавства про працю, правил внутрішнього трудово¬го розпорядку та інших нормативних актів, а також колективних і трудових договорів. Трудові спори можуть виникати при за¬стосуванні угод про умови праці, укладених між власником або уповноваженим ним органом і профспілковим комітетом під¬приємства, установи, організації, а також нормативних актів, при¬йнятих трудовим колективом.
2.  Якщо розбіжності не було врегульовано зацікавленим пра¬цівником при безпосередніх переговорах з власником або упов¬новаженим ним органом, вони можуть стати предметом вирі¬шення органів по розгляду трудових спорів.
3.  Органи, які розглядають трудові спори, мають не тільки поновити порушене право працівника, а й вжити заходів щодо усунення причин, які породжують трудові спори. Щодо посадо¬вих осіб, які порушують права працівників, у необхідних випад¬ках можуть застосовуватися заходи для притягнення їх до відпо¬відальності, передбаченої чинним законодавством.
4.  Трудові спори розглядають комісії з трудових спорів і рай¬онні (міські) суди. Розгляд індивідуальних трудових спорів рег¬ламентовано главою XV КЗпП та ЦГЖ України.
5.  Відповідно до статей 3 і 221 КЗпП в порядку, передбачено¬му главою XV цього Кодексу, підлягають розглядові індивідуаль¬ні трудові спори працівників усіх підприємств, установ, органі¬зацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності. Не поширюється він лише на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об'єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали, і спори, що виникають між працівниками та власником підпри-ємства, установи, організації чи уповноваженим ним органом з приводу встановлення нових або зміни існуючих умов праці, не врегульованих законом, іншими нормативними положеннями про працю.
Спори, пов'язані з відстороненням працівників від роботи за постановою прокурора або слідчого, не підлягають судовому роз¬гляду, а вирішуються в порядку, встановленому для оскарження постанов цих органів. Після скасування такої постанови трудо¬вий спір вирішується в загальному порядку (п. 2 постанови Пле¬нуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 р. із змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду Украї¬ни № 4 від 1 квітня і 994 р. (Збірник постанов Пленуму Верхов¬ного Суду України. — 1995. — Частина перша. — Ст. 166).
6. З урахуванням конституційного положення про те, що пра¬восуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у дер¬жаві (ст. 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досу-довому порядку.
Статтею 55 Конституції України кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в при¬йнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 р. — Бюлетень Мінпраці. — 1997. - № І).
7.  Основною причиною виникнення трудових спорів, як по¬казує практика, є випадки порушення законодавства про працю власником або уповноваженим ним органом чи окремими пра¬цівниками.
У ряді випадків порушення норм трудового законодавства з боку власника або уповноваженого ним органу пов'язані з недо¬ліками в організації праці і виробництва, неритмічною роботою, недотриманням вимог технологічної і виробничої дисципліни тощо.
8.  Порушення законодавства про працю окремими працівни¬ками проявляється у невиконанні або несумлінному виконанні обов'язків, покладених на них трудовим договором, правилами внутрішнього трудового розпорядку, які діють на підприємстві, в установі, організації, де працює працівник, службовими інструк¬ціями тощо (запізнення на роботу, прогул, невиконання розпо¬ряджень керівництва, недотримання технологічної дисципліни тощо).
9.  Проте трудові спори виникають не тільки в результаті по¬рушення норм трудового права, а й з інших причин. Це — не¬знання або недостатнє знання трудового законодавства; різне тлумачення законів працівником та власником або уповноваже¬ним ним органом; хибні уявлення окремих працівників про об¬сяг і зміст своїх трудових прав і обов'язків; безпідставні вимоги працівника, тобто пред'явлення ним таких вимог, які перевищу¬ють його права; відсутність у законодавстві, колективному або трудовому договорі точних вказівок з приводу правового регулю¬вання певних трудових відносин.
10. До причин виникнення трудових спорів слід віднести при¬чини організаційно-правового характеру, пов'язані з недоліками у нормотворчій діяльності. В Основних напрямах соціальної по¬літики на період до 2004 року, схвалених Указом Президента України від 24 травня 2000 p., відзначено, що зміни соціально-економічних умов, невідповідність чинних норм трудового зако-
нодавства новим соціальним і економічним відносинам зумов¬люють необхідність оновлення законодавства про працю.
З метою забезпечення конституційних гарантій кожного гро¬мадянина України на працю в безпечних і здорових умовах, а також виконання конституційного обов'язку держави щодо ви¬значення, дотримання та захисту прав і свобод людини у сфері праці визнано за необхідне прийняти низку законів та інших нормативно-правових актів про працю та охорону праці, забез¬печити відповідність національного законодавства нормам між¬народного права, вжити заходів щодо вдосконалення правового регулювання трудових відносин, запровадити державну статис¬тичну звітність щодо порушень законодавства про працю.
11. Слід також зазначити причини організаційно-господарсь¬кого характеру. Розірвання економічних зв'язків, відсутність у достатній кількості власних енергоносіїв, наявність значної кіль¬кості підприємств оборонного комплексу, що потребують кон¬версії, призвели до спаду виробництва, вимушеної неповної зай¬нятості та безробіття, руйнування соціальної інфраструктури. Внаслідок цього знизилися реальні доходи значної частини на¬селення, зросла заборгованість із виплат заробітної плати, пен¬сій та інших соціальних виплат.
12.  Найбільш численні спори стосуються ліквідації заборго¬ваності з виплати заробітної плати, своєчасності її виплати, змін умов праці внаслідок реструктуризації підприємств, ненадання пільг, гарантій, компенсацій відповідно до колективного догово¬ру, інших порушень законодавства про працю.
13.  Причини, шо породжують трудові спори у сфері засто¬сування праці, відомі, і держава накреслює заходи щодо їх усу¬нення.
Необхідним є активізація вживанням заходів щодо структур¬ної перебудови економіки, стимулювання зростання обсягів ви¬робництва, оздоровлення фінансового стану підприємств, під¬тримка інвестиційних програм та заохочення інвестицій.
14.  Важливими засобами усунення причин, які породжують трудові спори, є також: правильне застосування і суворе дотри¬мання власником або уповноваженим ним органом законодавст¬ва про працю; неухильне поліпшення організації праці; підви¬щення правосвідомості працівників; вивчення трудового законодавства; належний контроль за правильним застосуванням зако¬нів про працю.
15.   Встановлений законодавством порядок розгляду трудо¬вих спорів не виключає для працівників можливості оскаржити дії власника до інших органів. Подання скарги вирішується у відповідності з Законом України «Про звернення громадян».
16.  Скарга — це звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяль¬ністю), рішеннями державних органів, органів місцевого само¬врядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань грома¬дян, посадових осіб (ст. З Закону України «Про звернення гро¬мадян»).
17.  Скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, засобів масової інформації, посадової осо¬би подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішен¬ням — безпосередньо до суду (ст. 16 Закону України «Про звер¬нення громадян»).
18.  Скарга на рішення, що оскаржувалось, може бути подана до органу або посадовій особі вищого рівня протягом одного року з моменту його прийняття, але не пізніше одного місяця з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням. Скарги, по¬дані з порушенням зазначеного строку, не розглядаються.
Пропущений з поважних причин строк може бути поновле¬ний органом чи посадовою особою, що розглядає скаргу.
Рішення вищого за підлеглістю державного органу, який роз¬глядав скаргу, в разі незгоди з ним громадянина може бути оскар¬жено до суду в строк, передбачений законодавством України (ст. 17 Закону України «Про звернення громадян»),
19. Стаття 242 КЗпП (до внесення Законом України від 18 лю¬того 1992 р. змін до глави XV Кодексу) передбачала, що спори, які виникають між працівниками і адміністрацією з приводу вста¬новлення нових або зміни існуючих умов праці, не врегульова¬них законом або іншими нормативними положеннями про пра¬цю, розглядаються адміністрацією за погодженням з профспіл-
ковим комітетом підприємства, а у разі недосягнення між ними згоди вирішуються за погодженням між вищими за підлеглістю господарськими та профспілковими органами.
20.  На відміну від індивідуальних трудових спорів про засто¬сування чинного законодавства, спори про встановлення або зміну умов праці є по суті колективними. Стаття 242 КЗпП була єди¬ною нормою, що встановлювала порядок розгляду таких спорів. При зміні глави XV Кодексу ст. 242 вилучено, і нині КЗпП не передбачає порядку розгляду спорів з приводу встановлення або зміни умов праці, не врегульованих законом чи іншими норма¬тивними положеннями про працю.
21.  Встановлення або зміна умов праці, не врегульованих чин¬ним законодавством, є предметом саме колективних трудових спорів.
Навіть якщо спір виник між колективом працівників і влас¬ником щодо неправильного застосування правових норм, які були встановлені попередньо, то це — індивідуальний спір. Напри¬клад, працівникам підприємства не нарахована премія, хоч вони своєю працею виконали умови, визначені положеннями про пре¬міювання.
Якщо ж виплату такої премії не передбачено ні законодавчи¬ми, ні локальними нормами, і працівники вимагають її встано¬вити, то при відмові власника або уповноваженого ним органу спір, що виник між сторонами, є колективним. Він виникає тоді, коли виникають розбіжності між сторонами соціально-трудових відносин щодо встановлення нових або зміни існуючих соціаль¬но-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективно¬го договору, угоди або окремих її положень; невиконання вимог законодавства про працю (ст. 2 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 бе¬резня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 34. - Ст. 227).