Стаття 218. Правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину

1. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена за­коном, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідчен­нях свідків.

2. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прий­няття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

1. Норми коментованої статті поширюються на правочини, для яких зако­ном встановлена обов'язкова письмова форма. Недодержанням простої письмо­вої форми визнається невиконання вимог, встановлених ст. 207 ЦК (due. комен­тар do ст. 207).

За загальним правилом ч. 1 ст. 218 недодержання сторонами письмової фор­ми правочину, яка вимагається законом, не призводить до недійсності правочи­ну. На випадок такого порушення закон встановлює лише заборону для суду обґрунтовувати своє рішення свідченнями свідків.

Для заперечення чи підтвердження факту здійснення правочину або окре­мих його частин можуть подаватися та розглядатися судом письмові докази, за­соби аудіо-, відеозапису та інші докази. Чинне процесуальне законодавство відно­сить до письмових доказів будь-якого роду документи, акти, листування служ­бового або особистого характеру, що містять відомості про правочин та його умови (ст. 64 ЦПК, ст. 36 ГПК України). До інших доказів, що згадуються у ст. 218, можуть бути віднесені висновки експерта, речові докази. Так, якщо май­но було передано за правочином, воно може слугувати доказом його вчинення. Однак і письмові документи, і інші докази мають стосуватися правочину та бути належними й допустимими, з точки зору процесуального законодавства (статті 58, 59 ЦПК, ст.34 ГПК України).

Як виняток ЦК допускає застосування свідчень свідків для доказу факту укладення правочину та його умов при визначенні тотожності речі, що була прийнята на зберігання, і речі, яка була повернена поклажодавцеві (ч. З ст. 949), або при прийнятті речі на зберігання при пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин (ч. 2 ст. 937).

Свідчення свідків також допускаються, коли одночасно з правочином, для якого встановлена проста письмова форма, вчиняється кримінальне діяння. Вчинення правочину в даному випадку можна доводити свідченнями свідків, ос­кільки скоєння злочину доводиться всіма допустимими кримінально-процесуальним законодавством доказами. Цей факт має бути підтверджений відповідно до вимог КПК України. Може бути визнаний дійсним і той усний правочин, для якого необхідна письмова форма, укладення якого визнали його сторони у судовому розгляді спору.

2. Недотримання простої письмової форми правочину тягне його недійсність лише у випадках, встановлених законом. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодер­жанням письмової форми, є нікчемним. У зв'язку з недотриманням письмової форми нікчемними в силу прямої вказівки закону також є: договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ст. 719), договір страхування (ст. 981), кредитний договір (ст. 1055), договір банківського вкладу (ст. 1059), договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності (ст. 1107), договір комерційної концесії (ст. 1118), заповіт (ст. 1257).

3. Частина 2 ст. 218 надає суду право визнати у разі спору укладений усно правочин дійсним у випадку його вчинення з недодержанням письмової форми, встановленої законом під загрозою недійсності, якщо одна із сторін вчинила пев­ну дію, а друга підтвердила її вчинення шляхом прийняття виконання або іншими діями. Дана норма не є імперативною, а відтак, не зобов'язує суд визнавати такий правочин в усіх випадках дійсним.