Стаття 215. Недійсність правочину

1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення пра­вочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не ви­магається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути ви­знаний судом дійсним.

3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

1. У коментованій статті визначаються загальні правові підстави визнання правочину недійсним. Останні безпосередньо пов'язані з дотриманням у момент вчинення правочину вимог, передбачених частинами 3, 5, 6 ст. 203 ЦК.

Недійсність правочину може наступати лише за певні порушення закону.. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.

2. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого пря­мо передбачена законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК визнання такого правочи­ну недійсним судом не вимагається. Сторони такого правочину не зобов'язані виконувати його умови, причому навіть і тоді, коли суд не визнає його недійсним. Однак це не означає, що потреби в необхідності визнання нікчемного правочи­ну недійсним може й не виникнути. Вона може виникнути у таких випадках: якщо сторони виконали певні умови нікчемного правочину; якщо він нотарі­ально посвідчений; якщо він порушує права третіх осіб; якщо він зареєстрова­ний у державних органах тощо. У наведених випадках рішенням суду можуть бути визнані відповідні правові наслідки недійсності правочину, державні орга­ни зобов'язані скасувати реєстрацію.

Нікчемними, зокрема, є правочини:

а) укладені з недодержанням вимог обов'язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом (наприклад, правочини щодо забезпе­чення виконання зобов'язань — ст. 547 ЦК);

б) укладені з недодержанням вимоги закону про обов'язкову нотаріальну форму (ч. 1ст. 219 ЦК);

в) укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без на­лежного схвалення (ст. 221 ЦК);

г) укладені недієздатною фізичною особою (ст. 226 ЦК);

д) вчинені без дозволу органу опіки та піклування (ч.1 ст.224 ЦК); ж) які порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК).

Водночас законодавство передбачає можливість визнання деяких нікчемних правочинів дійсними (ч. 2 ст. 218; ч. 2 ст. 219; ч. 2 ст. 220; ч. 2 ст. 224) за підстава­ми, визначеними ЦК.

3. Оспорюваними є правочини, які ЦК не визнає в імперативній формі не­дійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому по­рядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них нале­жать переважно правочини з дефектами волі та волевиявлення його суб'єктів. До них належать правочини, вчинені:

а) неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків, піклувальника (ст. 222 ЦК);

б) фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223 ЦК);

в) під впливом помилок (ст. 229 ЦК);

г) під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК).

Водночас у ЦК передбачаються такі недійсні правочини, які не можуть бути безпосередньо віднесені ні до нікчемних, ні до оспорюваних. Такими є правочи­ни, вчинені під впливом обману (ст. 230); у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232); а також фіктивні пра­вочини (ст. 234). Ці правочини близькі до оспорюваних, але на відміну від оспо­рюваних, які суд може визнати недійсними, суд визнає їх недійсними за умови підтвердження допущених порушень вимог закону.

Підстави недійсності правочинів передбачають також інші закони України, зокрема, ГК, СК, ЗК, Закони України «Про оренду землі», «Про зовнішньоеко­номічну діяльність», «Про відновлення платоспроможності боржника або виз­нання його банкрутом».

Особливе місце серед таких законів зайняв Закон України «Про захист прав споживачів» в редакції від 1 грудня 2005 року, в якому передбачені численні підста­ви визнання недійсним правочинів (їх окремих умов) за участю споживачів. Так, відповідно до ст. 18 Закону недійсними можуть визнаватися несправедливі умо­ви договорів, які всупереч принципу справедливості призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Як зазначається в ст. 19 Закону, недійсними є правочини, вчинені з використанням нечесної підприємницької практики, яка вводить споживача в оману або є агресивною.

4. Визнання правочину недійсним необхідно чітко відмежовувати від розір­вання договору та визнання його неукладеним. Так, підставою для визнання правочину (угоди) недійсним слугує невідповідність вимогам закону, а підста­вою розірвання правочину-договору — неналежне виконання або невиконання його умов чи умов, встановлених для такого договору законом. В останньому випадку договір у момент його укладення не містить порушень закону. Вказані засади розмежування недійсності та розірвання договору є загальновизнаними у цивілістичній науці і не піддавалися сумнівам. З цього приводу у постанові Пленуму В СУ «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» від 28 квітня 1978 р. зазначено, що невиконання або неналежне виконання угоди не.може бути підставою для визнання її недійсною, і у такому разі сторона може вимагати її розірвання або застосування інших наслідків, передбачених догово­ром та законом. Без сумніву, позиція ВСУ є абсолютно правильною і має бути підтримана і після введення в дію нового ЦК. Однак ця істина останнім часом у нашому вітчизняному законодавстві була порушена. Так, Законом України «Про приватизацію державного майна» в редакції від 19 лютого 1997 р. (ст. 27) введе­но норму, яка передбачає, що на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірваний або визнаний недійсним за рішенням суду. Думається, що таке «вузьке» розуміння відносин є юридичним казусом, який вимагає не­гайного виправлення. Між тим Президія ВАСУ (нині — ВГСУ) у своїх роз'яс­неннях «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнан­ням угод недійсними» від 12 березня 1999 р. (із наступними змінами) фактично схвалила вищезазначену помилкову законодавчу позицію і підкреслила, що за загальним правилом невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною, але законом мо­жуть передбачатися випадки, коли порушення законодавства, допущені під час виконання договору, є підставою для визнання його недійсним (зокрема, п. 5 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна»).

Подібна парадоксальна ситуація вперше виникла у законодавстві РФ, ос­кільки у ст. ЗО Закону РФ «Про приватизацію державних і муніципальних підприємств у РФ» також було зазначено, що угоди приватизації визнають недійсними, зокрема, у випадках, коли покупець відмовився від платежів за придбаний об'єкт приватизації та порушені умови його придбання. Відомі російські юристи оспорювали це положення і пояснювали, що ці обставини є підставою для розірвання, але не для визнання договорів недійсними. При цьому вони стверджували, що при розірванні договору сторони, за загаль­ним правилом, не можуть вимагати повернення того, що вже було виконано (див.: Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Общие положе­ния. - М., 1997. - С. 652).

Щоб якось компенсувати цю неточність Пленум ВС та ВАС РФ роз'яснили, що визнання угоди приватизації недійсною тягнуло б за собою двосторонню ре­ституцію, а тому при розірванні договору купівлі-продажу об'єкта приватизації сторони мають право вимагати повернення виконаного.

Неукладеним має визнаватися договір, про вчинення якого сторони у на­лежній формі не досягли згоди щодо необхідних для нього істотних умов (ст. 638 ЦК, ст. 181 ГК). Тобто, у даному разі мається на увазі відсутність між ними ба­жаного договірного правовідношення та відповідного правового результату. Проте учасники неукладеного договору можуть передати один одному певне майно. Збереження за ними цього майна за таких обставин позбавлене належної правової підстави. Тому у разі визнання договору неукладеним суд може засто­сувати правові наслідки, встановлені для правовідносин, що виникають внаслі­док набуття, збереження майна без достатньої підстави (статті 1212—1215 ЦК України, статті 469—470 ЦК УРСР). Однак і при вирішенні цього питання в за­конодавстві інколи простежується непослідовність. Так, відповідно до ст. 14 Закону України «Про оренду землі» відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов може бути підставою для визнання договору недійсним. Врахову­ючи викладене, слід брати до уваги, що вирішуючи спори стосовно договорів з невизначеними істотними умовами, необхідно керуватися нормами ст. 638 ЦК та ст. 181 ГК про неукладеність договору.