Стаття 214. Відмова від правочину

1. Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту.

2. Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

3. Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.

4. Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або до­мовленістю сторін.

1. Оскільки правочин є вольовою дією особи, спрямованою на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, то логічно, що така особа повинна

мати право на відмову на тому чи іншому етапі вчинення правочину від реалізації юридичної мети за певних умов та з відповідними правовими наслідками. Ці умови й наслідки залежать від того, яким є правочин: одностороннім, дво- або  багатостороннім. Зрозуміло, що найменше перешкод для відмови існує щодо односторонніх правочинів.

Суб'єкт одностороннього правочину може в будь-який момент відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Так, особа, яка видала довіреність, може її в односторонньому порядку скасувати і тим самим припинити представництво. Заповідач має право у будь-який час і на власний розсуд скасувати запо­віт. Однак не може бути відкликана гарантом видана ним гарантія, яка є одностороннім правочином, якщо нею не встановлено інше.

Відмова від одностороннього правочину, наприклад відмова особи від публічно обіцяної винагороди за надання певної інформації про злочинця, про місцезнаходження майна ініціатора обіцянки, не знімає з нього обов'язку компенсувати особі, яка виконала умови оголошеної обіцянки, понесені у зв'язку з цим витрати, відшкодувати інші збитки тощо.

2. Суб'єкти дво- або багатостороннього правочину (договору) також мають право за взаємною згодою в будь-який момент, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього. При цьому це можливо і тоді, коли відбулося виконання договору. Відмова від договору фактично призводить до його припинення, а відтак припиняються зобов'язання сторін.

3. Частина 3 визначає форму відмови від правочину. Вона має вчинятися у тій же формі, що і вчинений правочин. Зазначене правило стосується також переважно тих односторонніх правочинів, які вимагають нотаріального посвідчення. Наприклад, скасування заповідачем заповіту проводиться в порядку, встановленому для посвідчення заповіту. Крім того, заповіт може бути скасова­ний шляхом складання нового заповіту (ст. 1254 ЦК).

4. Стаття 214 ЦК не передбачає односторонньої відмови від договірного пра­вочину. Відсутнє в ній також застереження, що вона можлива у випадках, перед­бачених договором або законом. Між тим ст. 525 ЦК проголошується принцип недопустимості односторонньої відмови від зобов'язання, якщо інше не вста­новлено договором або законом. Таким чином, договором або законом може пе­редбачатися одностороння відмова від зобов'язання. У загальних положеннях про зобов'язання ЦК не визначені конкретні підстави односторонньої відмови від зобов'язання, але ст. 615 ЦК надає стороні право на відмову від зобов'язання  частково або повністю у разі порушення цього зобов'язання другою стороною. Натомість такі підстави визначаються в нормах, що регулюють окремі види договірних зобов'язань (наприклад, статті 665, 849 ЦК).

Цілком очевидно, що поділ відмови договірного зобов'язання на взаємоузгоджену і односторонню має практичне значення, оскільки законом передбачаються для них різні правові наслідки. У разі взаємоузгодженої відмови виникає найменше правових проблем, які вирішуються самими сторонами. Юридична взаємна відмова від договірного зобов'язання, як випливає із змісту ч. З ст. 214, ЦК, також є договором, який має укладатися у такій самій формі, в якій було вчинено правочин (мається на увазі правочин, щодо якого сторони відмовля­ються). У цьому договорі вони мають право провести розподіл майна, збитків тощо. На жаль, положення глави 16 ЦК про відмову від правочину не узгоджуються з положеннями ч. 1 ст. 651 ЦК, яка визначає порядок припинення договірного зобов'язання за домовленістю сторін про зміну або розірвання договору. Отже, так чи інакше, у разі взаємоузгодженої відмови від договору відбувається,з юридичної точки зору, розірвання договору, а тому взаємна відмова відповідно має оформлятися правочином про розірвання договору, а не про відмову від нього, оскільки в ЦК відсутня така підстава припинення договору. Між тим оригінальний підхід у вирішенні цієї проблеми можна віднайти у новому СК України, у ст. 101 якого записано, що подружжя має право відмовитися від шлюбного договору шляхом подання до нотаріуса заяви про відмову від нього. Аналізуючи цю ситуацію, 3. В. Ромовська зауважила, що відмова від договору і розірвання договору — це різні правові категорії. Відмова від договору, на її думку, має наслідком двосторонню реституцію, а у разі розірвання договору він втрачає чинність лише на майбутнє (див.: Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. — К., 2003. — С. 212).

З вищенаведеними аргументами 3. В. Ромовської не можна повністю погодитись. По-перше, наслідки у вигляді двосторонньої реституції настають у разі визнання правочину недійсним, а не при відмові в від нього. Інша справа, коли за взаємною згодою сторони можуть передбачити реституцію та інші правові наслідки. По-друге, спірним є твердження, що розірваний договір завжди втрачає чинність на майбутнє, адже сторони мають право визначити правові наслідки щодо всього виконання до моменту розірвання договору. Більше того, у разі су­дового розгляду позову про розірвання договору довічного утримання у зв'язку з невиконанням набувачем своїх обов'язків, відчужувач має право вимагати, зокрема повернення переданого набувачеві майна (ст. 756 ЦК). Тобто у тако­му разі договір не лише припиняє свою чинність на майбутнє, але й настають правові наслідки в частині виконаного за розірваним договором. Необхідність в укладенні правочину про розірвання, наприклад договору купівлі-продажу, у разі відмови від нього сторін підвищується тоді, коли цей договір був нота­ріально оформлений відповідно до вимог закону. Для того, щоб такий договір припинив свою чинність, однієї відмови продавця і покупця недостатньо. Сто­рони змушені будуть припинити його шляхом укладення договору про розір­вання купівлі-продажу у нотаріальній формі. Без цього нотаріально посвідче­ний договір купівлі-продажу буде зберігати свою чинність. Таким чином, в одних випадках взаємоузгоджена відмова від договірного зобов'язання водно­час засвідчує і його розірвання, а в інших вона має бути оформлена у вигляді правочину про розірвання договору. Такий висновок підтверджується також нотаріальним законодавством. Так, відповідно до Інструкції про порядок вчи­нення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністер­ства юстиції 3 березня 2004 р. № 20/5, певні договори вчиняються і посвідчуються на спеціальних бланках (наприклад, правочини, для яких чинним законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму (крім засновницьких договорів та установчих актів); правочини, для яких законом не є обов'язко­вою нотаріальна форма, але які посвідчуються на бажання сторін). За цією Інструкцією на таких бланках також викладаються договори про розірвання вищезгаданих правочинів, а також про внесення змін та доповнень до нотарі­ального посвідчення договорів (п. 5). Тобто це означає, що навіть взаємоузгод­жена відмова від нотаріально посвідченого правочину-договору має бути вик­ладена на спеціальному бланку у формі договору про його розірвання чи про внесення змін до первісного договору.

5. Значно складнішою у цивільному праві є ситуація у разі односторонньої відмови від договору. До речі, у ЦК УРСР містилася спеціальна стаття (162) про недопустимість односторонньої відмови від виконання зобов'язання та од­носторонньої зміни умов договору, за винятком випадків, передбачених законом. Такі випадки передбачалися в нормах, що регулювали окремі види зобов'язань, наприклад статті 232, 260, 341 ЦК УРСР. Звертає увагу, однак, той факт, що в главі 19 «Припинення зобов'язань» ЦК УРСР одностороння відмова від дого­вірного зобов'язання не значилась серед підстав припинення зобов'язання.

Дещо по-іншому вирішена проблема односторонньої відмови від виконання договірного зобов'язання у новому ЦК. У ст. 214 ЦК не передбачається мож­ливість односторонньої відмови від правочину-договору. У новому ЦК України є норма, аналогічна вищенаведеній нормі ст. 162 ЦК УРСР. Але на відміну від останньої в новому ЦК така норма розміщена в главі 47 «Поняття зобов'язання. Сторони у зобов'язанні», що, з точки зору юридичної техніки, вбачається нело­гічним. Так, відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встанов­лено договором або законом. Однак у цій статті, як і в ст. 162 ЦК УРСР, не виз­начені ні правова природа такої відмови, ні порядок її реалізації, ні її правові наслідки. Натомість ця проблема певною мірою вирішується у ч. З ст. 651 ЦК, згідно з якою у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, до­говір є відповідно розірваним або зміненим. Наведена норма дає підстави для певних критичних суджень. По-перше, вона побудована таким чином, що ство­рюється враження про абсолютне право особи на односторонню відмову від до­говору. У зв'язку з цим виникає логічний висновок про можливість судового оспорювання такої відмови. І воно цілком справедливе, адже друга сторона може довести безпідставність односторонньої відмови від договору та вимагати у та­кому разі реального його виконання.

По-друге, у ст. 651 ЦК не визначено, у якій формі має висловлюватися відмо­ва. На наш погляд, лише письмове повідомлення засвідчує односторонню відмову від договору, а якщо договір був посвідчений нотаріально, він може вважатися розірваним лише у разі оформлення такого розірвання у нотаріальній формі, інакше буде діяти презумпція його чинності.

Стаття 651 ЦК мала б завершену конструкцію за умови доповнення її ч. 4 тако­го змісту: «Одностороння відмова може бути оспорена в суді другою стороною».

Конкретні випадки односторонньої відмови сторони від договірного зобов'­язання передбачаються в статтях ЦК, що регулюють окремі види договірних зо­бов'язань. Таких випадків у ЦК України передбачено надзвичайно багато. Крім того, в ЦК передбачаються також випадки припинення договорів шляхом їх ро­зірвання. Тобто законодавець використовує при врегулюванні окремих договорів два правових механізми, які забезпечують їх припинення. Проте, аналізуючи ці механізми, важко встановити закономірність у їх законодавчому закріпленні та застосуванні, а відтак важко пояснити, чому в одній ситуації стороні надається право на відмову, а в іншій — право на розірвання договору. При цьому в ЦК міститься значно більше норм, які передбачають право сторони на відмову від договору, ніж на розірвання.

6. Викладене повністю притаманне інституту купівлі-продажу. Так, у главі 54 «Купівля-продаж» лише в ст. 659 передбачається право сторони на розірван­ня договору купівлі-продажу, а в дев'яти статтях ЦК України (665,666, 678,684, 690, 692, 695, 702, 708) — право на відмову від договору (виконання договору).

Звісно, у такій ситуації важливо виявити підстави для надання сторонам права на розірвання договору та на відмову від нього. Як випливає із змісту ст. 659 ЦК, у разі невиконання продавцем обов'язку попередити покупця про права третіх осіб на товар покупець має право вимагати зниження ціни або ро­зірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. Отже, підставою надання покупцю права на розірвання до­говору тут слугує порушення ним договірних інформаційних обов'язків, що фак­тично є санкцією за допущене правопорушення.

Інший підхід демонструє законодавець у ст. 665 ЦК, у якій за відмову про­давця передати проданий товар покупцеві останній, в свою чергу, набуває право відмовитися від договору купівлі-продажу. У цьому випадку має місце порушення, як і в попередньому випадку, договірного обов'язку продавцем, за що законодавець також встановлює санкцію, але вже не у формі розірвання догово­ру, а у формі надання покупцю права на відмову від договору. Віднайти ті чи інші вагомі аргументи для виявлення логіки такого різного підходу для вирі­шення однакової проблеми досить важко. І все-таки уявляється, що надання покупцю права на відмову від договору не забезпечує належний захист потер­пілої сторони, у даному випадку покупця. Уявімо собі ситуацію, коли покупець оплатив придбаний за договором купівлі-продажу товар, але продавець відмовився від його передачі покупцю. Так, за ст. 665 ЦК покупець має право відмо­витися від договору в односторонньому порядку. Але ж покупцю важливо повернути сплачені суми за товар, які продавець відмовляється повернути добровільно. Таким чином, у будь-якому разі покупець змушений буде звертатися з позовом до суду про примусове стягнення з продавця сплаченої за товар суми та застосування мір можливої цивільно-правової відповідальності.

Крім ст. 665 ЦК, право на відмову сторони договору купівлі-продажу (по­купця чи продавця) передбачено також у випадках, якщо:

1) продавець не передав у встановлений строк покупцю приналежності товару або документи, що стосуються цього товару (ст. 666 ЦК);

2) продавець передав покупцеві товар неналежної якості (ст. 678 ЦК);

3) продавець передав покупцеві некомплектний товар (ст. 684 ЦК);

4) покупець без достатніх підстав зволікає з прийняттям товару або відмо­вився від нього (ст. 690 ЦК);

5) покупець відмовився прийняти та оплатити товар (ст. 692 ЦК);

6) покупець не здійснив у встановлений договором строк черговий платіж за проданий з розстроченням платежу і переданий йому товар (ст. 695 ЦК);

7) сторона, яка зобов'язана страхувати товар, не застрахувала його (ст. 696 ЦК);

8) покупцеві не надано повної і достовірної інформації про товар у місці його продажу (ст. 700 ЦК);

9) покупець протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов'яз­ковими для сторін правилами чи договором, виявив недоліки, не застережені продавцем, або фальсифікацію товару (ст. 708 ЦК).

Водночас у цій главі передбачено випадок, коли сторона має право на відмову від договору за відсутності порушення його умов іншою стороною. Зокрема, у ст. 702 ЦК зазначається, що у разі укладення договору купівлі-продажу товару на підставі ознайомлення покупця із зразком товару (за описом, каталогом тощо) покупець до передання товару має право відмовитися від договору за умови відшкодування продавцеві витрат, пов'язаних із вчиненням дій щодо виконання договору. За таких обставин зазначена відмова можлива без пояснення її причин і, окрім всього, вона не може розглядатися як санкція по відношенню до продавця. Хоча формально вона може бути оспорена в суді, але у нього в цьому випадку немає матеріально-правових підстав примусити покупця до виконання договору.

Нарешті унікальна правова ситуація передбачена ст. 707 ЦК, згідно з якою покупець має право на обмін непродовольчого товару належної якості (у тексті статті помилково записано «неналежної якості») протягом чотирнадцяти днів з моменту його передання на аналогічний товар інших розміру, форми, габариту, фасону, комплектації тощо, а якщо у продавця немає необхідного для обміну товару, покупець має право повернути придбаний товар продавцеві та одержати сплачену за нього грошову суму. Як бачимо, у наведеній нормі не розкривається правова природа повернення товару належної якості, яке здійснюється покуп­цем (фізичною особою-споживачем) без наведення підстав для такої дії у разі відсутності будь-якого порушення продавцем умов договору роздрібної купівлі-продажу. Однак, незважаючи на цю невизначеність правової природи повернен­ня товару за відсутності правопорушення з боку продавця, є усі підстави вважа­ти, що воно спрямоване на припинення договірного зобов'язання у зв'язку з фак­тичним розірванням договору.

7. Аналогічним способом можна аналізувати й інші окремі види договірних зобов'язань, у врегулюванні яких зустрічаються різні правові конструкції, спря­мовані на той чи інший варіант припинення відповідного зобов'язання.

Так, в одних випадках законодавець надає стороні право на розірвання догово­ру у зв'язку з його порушенням іншою стороною (статті 726,727.740,755,768,776, 783, 784, 825, 834, 852, 872, 907, 1075, 1308 ЦК); в других - право на відмову як санкцію на допущене порушення зобов'язання другою стороною (статті 766, 782.825, 834, 848, 849,858, 997,1009, 1026, 1141 ЦК); в третіх - право на відмову від договору, не пов'язану з порушенням договору другою стороною (статті739, 849 939, 1044, 1126 ЦК). При цьому у ЦК не визначається порядок вираження одно­сторонньої відмови від договірного правочину. Однак з цього правила є і виняток Наприклад, договір безстрокової ренти відповідно до ст. 739 ЦК припиняється після спливу трьох місяців від дня одержання одержувачем ренти письмової відмо­ви платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними. Таким чином, за умови повного розрахунку між сторонами договір ренти має вважатися припиненим з перебігом тримісячного строку з моменту одержан­ня одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти. Звичай­но, така логічно не впорядкована система дій, що може призводити до припинен­ня договірного зобов'язання, буде створювати труднощі у застосуванні зазначе­них норм ЦК. Однак нереально очікувати, що в ЦК найближчим часом будуть внесені зміни щодо таких норм. Тому нині важливо розробити відповідне ефективне доктринальне розуміння досліджуваних положень ЦК. На підставі прове­деного наукового аналізу можна зробити наступні висновки.

Взаємоузгоджене розірвання договору та розірвання договору у судовому порядку на вимогу однієї із сторін є підставою припинення договірного зобов'я­зання. Взаємоузгоджене розірвання нотаріально посвідченого договору має бути також нотаріально посвідчене.

Взаємоузгоджена відмова від договору є правочином, який може призвести до припинення договірного зобов'язання. Взаємоузгоджена відмова від нотаріально посвідченого договору має бути укладена як правочин про розірвання договору з нотаріальним посвідченням.

Одностороння відмова від договору допустима лише у випадках, передбаче­них договором або законом. ЦК України передбачає такі основні види односторонньої відмови від договору, а саме: як санкцію за порушення умов договору другою стороною; як право на вчинення односторонньої відмови без застосу­вання мір цивільно-правової відповідальності; як безпідставну відмову від до­говору за відсутності порушень умов договору другою стороною з покладенням на сторону, котра відмовилася, негативних правових наслідків, передбачених договором або законом.

У всіх перерахованих випадках одностороння відмова від договору не спри­чиняє його автоматичне припинення, оскільки інша сторона має право оспори­ти односторонню відмову від договору у суді, який може визнати її неправомір­ною (правомірною) і визнати на вимогу однієї із сторін договір розірваним із застосуванням відповідних правових наслідків до винної сторони. Якщо ж відмова безпідставна, суд може на вимогу позивача зобов'язати виконати договір, за винятком тих випадків, коли законом стороні надається безумовний привілей на відмову від договору або визнання його розірваним.

8. У разі відмови від правочину можуть настати наслідки, передбачені зако­ном або домовленістю сторін. У своїй домовленості сторони правочину можуть встановити умови повернення раніше переданого майна, у рівних чи в інших частках розподілити негативні правові наслідки, обумовлені відмовою від пра­вочину.

Щодо правових наслідків односторонньої відмови від правочину — договору, то вони визначаються законом і залежать від підстав, що її спричинили. Як правило, в ЦК правові наслідки односторонньої відмови від договору встанов­люються для випадків, коли така відмова обумовлена порушенням договору дру­гою стороною, а також і для випадків, коли відмова не пов'язана з таким порушенням. У принципі вони тотожні правовим наслідкам, встановленим для розірвання договору.

Наприклад, відповідно до ч. 5 ст. 653 ЦК, якщо договір змінений або розірва­ний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням дого­вору. Частина 2 ст. 852 ЦК надає замовнику право вимагати розірвання договору підряду та відшкодування збитків, якщо підрядник допустив істотні недо­ліки в роботі.

ЦК надає комітенту право у будь-який момент відмовитися від договору комісії, але в такому разі він зобов'язаний відшкодувати комісіонеру витрати, зроблені ним у зв'язку з виконанням договору.