Стаття 203. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чин­ності правочину

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивіль­ного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків,що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

1. Коментована стаття встановлює умови чинності правочинів, а саме: законність змісту правочину; наявність у сторін (сторони) необхідного обсягу цивільної дієздатності; наявність об'єктивно вираженого волевиявлення учасника правочину та його адекватність внутрішній волі учасника правочину; відповідність форми вчиненого правочину вимогам закону; спрямованість волі учасників правочину на реальне досягнення обумовленого ним юридичного результату; відсутність у сторін — батьків (усиновлювачів), які вчиняють право­чин, спрямованості на порушення прав та інтересів їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. У разі недотримання перерахованих вимог правочин є недійсним.

У ст. 203 ЦК зазначається, що зміст правочину насамперед не повинен суперечити вимогам як ЦК, так і інших актів цивільного законодавства, наприклад законам України «Про захист прав споживачів», «Про цінні папери та фондовий ринок» тощо. Однак, як відомо, у правовій системі України функціонує значна кількість законів конкретного галузевого призначення, а також комплексного характеру, що містять різногалузеві норми (ЗК, СК, МК, ПК, КТМ, ГК, Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та ін.). Безумовно, вчинювані правочини не повинні суперечити положенням і цих законодавчих актів, незважаючи на те, що за ч. 1 ст. 203 ЦК вони мають відповідати лише ЦК та іншим актам цивільного законодавства. У зв'язку з цим варто зауважити, що редакція даної норми у проекті ЦК 1997 р. (ст. 194) передбачала, що правочини мають відповідати також «іншим правовим актам». Отже, зміст правочинів, відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК, не повинен порушувати положень як законів, так і інших нормативно-правових актів, прийнятих на основі Конституції України.

У ч. 1 ст. 48 ЦК 1963 p. передбачалося, що недійсною є та угода, яка не відповідає вимогам закону. Однак у судовій практиці давалося розширене тлумачення терміна «закон», і тому суди іноді визнавали недійсними й ті угоди, які не відповідали вимогам підзаконних нормативних актів (див.: п. 5 постанови Пле­нуму ВСУ «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» від 28 квітня 1978 р. № 3.

У ст. 203 ЦК не розкривається зміст «моральних засад суспільства», яким має відповідати правочин. Думається, що у будь-якому разі необхідно уникати розширеного тлумачення цього поняття, адже це може призвести до довільного визнання недійсним правочину, у якому поведінка його учасників не містить ознак істотної суспільної небезпеки. За таких обставин правочин, який суперечить моральним засадам суспільства, має вважатися не чинним, якщо ці моральні засади у прямій чи загальній формі знайшли своє нормативне закріплення, наприклад, як це передбачено у Конституції України, Законі України «Про захист суспільної моралі».

2. Вчиняти правочини мають право суб'єкти цивільних прав. Таке право становить елемент їх правового статусу. Як відомо, дієздатність суб'єктів цивільного права не завжди є абсолютною (повною). Повна дієздатність фізичних осіб наступає з 18 років. Дієздатність юридичних осіб у певних сферах підприємницької діяльності виникає лише після отримання у встановленому порядку відповідної ліцензії. Дієздатність юридичних осіб може обмежуватися законом (наприклад, юридичних осіб, утворених об'єднаннями громадян, політичними партіями) або засновниками юридичних осіб відповідно до установчих документів. Відсутність в учасника правочину достатньої дієздатності може перешкодити настанню за правочином очікуваного правового результату, в тому числі призвести до визнання його недійсним.

3. Будь-який правочин реалізується суб'єктом через його відповідне зовнішнє волевиявлення. Однак форма зовнішнього волевиявлення може виявитися неадекватною внутрішній волі суб'єкта правочину внаслідок неправомірних дій контрагента чи третіх осіб, а також внаслідок юридично значущої помилки у сприйнятті суб'єктом правочину його очікуваного юридичного результату. За таких обставин дії особи не можуть об'єктивно відображати внутрішню волю суб'єкта цивільних правовідносин досягти бажаного юридичного результату. Тому у ч. З ст. 203 ЦК законодавець прямо передбачає, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правові наслідки недотримання цієї вимоги закону передбачені статтями 229, 230, 231, 232, 233, 234, 235 ЦК.

4. Закон передбачає вчинення правочинів в усній або письмовій формі (ст. 206 ЦК). Окремі правочини, укладені в письмовій формі, потребують нотаріального посвідчення, а також спеціальної державної реєстрації. Вимоги закону щодо необхідності вчинення правочинів у певній формі спрямовані сприяти фіксації волевиявлення суб'єкта правочину, що зрештою у разі судового спору забезпечить доказовість реального існування між сторонами відповідного правовідношення та дійсність їхніх взаємних обов'язків та вимог. Форма правочинів визначається ЦК (статті 205, 206, 207, 208, 209) та іншими законодавчими актами (зокрема, ЗК України, СК України, законами про приватизацію державного майна). Правові наслідки недодержання вимог щодо форми правочину встановлені статтями 218—220 ЦК.

5. Оскільки правочин є дією особи, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, то завідома у момент вчинення правочину об'єктивна неможливість настання правового результату не породжує у сторін тих чи інших прав та обов'язків. Однак не можна розглядати як правочини дії, за якими реальність настання правових наслідків поставлена у залежність від поведінки сторін чи інших обставин (наприклад, договір щодо постачання продукції, яка виготовлятиметься в майбутньому; заповіт щодо наявного у заповідача майна, а також щодо такого, яке набуватиметься до моменту смерті спадкодавця).

6. Законодавець встановлює підвищену правову охорону прав та інтересів соціально вразливої категорії фізичних осіб. При цьому положення ч. 6 ст. 203 ЦК забороняє батькам (усиновлювачам) вчиняти правочини, які суперечать правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (наприклад, правам власності на житловий будинок, належному вихованню та навчанню дітей). При вчиненні таких правочинів батьки (усиновлювачі) мають дотримуватися як відповідних положень ЦК, так і інших законодавчих актів, зокрема, СК, Закону України «Про охорону дитинства».

Оскільки батьки (усиновлювачі) відповідно до ст. 242 ЦК є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей, то вони мають вчиняти пра­вочини в інтересах останніх з урахуванням правил про представництво.

Відповідно до статей 180,198 СК України батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей до досягнення ними повноліття, а також повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку допомогу надавати. Тому правочини батьків, спрямовані на ухилення від виконання цих обов'язків, також мають вважатися неправомірними.

7. Правові наслідки неправомірного правочину визначаються правилами статей 215—235 та інших статей ЦК, а також положеннями інших законів, зокрема, ГК України, СК України, ЗК України.