Стаття 202. Поняття та види правочинів

1. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

2. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

3. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представ­лена однією або кількома особами.

Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила.

Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

4. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

5. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосову­ються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

1. Главою 16 «Правочини» у новому ЦК врегульовано відносини, які в ЦК 196З р. передбачалися нормами статей 41—61 глави 3, що мала назву «Угоди». Така новела обумовлена насамперед тим, що термін «угода», з точки зору етимології, тотожний термінам «договір», «домовленість» кількох осіб. Між тим, як відомо, у цивільному праві існує певна категорія односторонніх угод, для яких не є обов'язковою ознакою наявність домовленості між кількома особами (наприклад, довіреність, заповіт, гарантія, відмова від спадщини, прийняття спадщини). Відтак дії особи відносно видачі довіреності, заповіту, гарантії юридично некоректно іменувати угодою. Некоректність визнання вищезазначених одноособових дій суб'єктів цивільного права угодами нівелювалася певною мірою віднесенням їх до категорії односторонніх угод. Однак навіть поділ угод на односторонні та багатосторонні (договори) повністю не усував нелогічності щодо визнання одноособових дій суб'єктів цивільного права угодами. Тому, на наш погляд, саме на усунення подібної правової колізії і спрямоване введення в чинний ЦК нового терміна «правочин», який за своїм понятійним змістом не обу­мовлює обов'язкової домовленості кількох осіб.

Відповідно постає питання про доцільність такого нововведення та його правові наслідки. Однозначно позитивну відповідь на це питання дати досить важ­ко. Адже в законодавстві інших держав цей термін взагалі не вживається. Наприклад, у новому ЦК РФ збережено звичний термін «сделка», тобто в перекладі на українську — «угода». Еквівалента у російській мові терміну «правочин» поки що не знайдено.

Незважаючи на те, що категорія «правочин» має достатньо аргументовані підстави для застосування у правовому полі, неоднаково вона сприймається і вітчизняними законодавцями. Наприклад, у новому ГК України перевага надана традиційним термінам «договір» та «угода» (статті 144,174, 182, 267). У ньому взагалі відсутнє посилання на можливість застосування до господарських зобов'язань та господарських договорів безпосередньо норм ЦК про правочини. Однак дорікати розробникам ГК з цього приводу не варто, оскільки і в новому ЦК термін «правочин» вживається досить рідко, не враховуючи глави 16. Так,у главі 26 ЦК , що має назву «Право спільної власності», термін «правочин» вживається лише п'ять разів, натомість перевага надається терміну «домовленість», який застосовується у даній главі десять разів, хоча у цих випадках більш доречним є вживання термінів «правочин» або «договір». Між тим загальновідомо, що поняття «домовленість» не завжди тотожне поняттям «угода», «правочин», «договір», оскільки домовленість характеризує дії осіб, які у багатьох випадках не набувають цивілістичного значення.

Термін «правочин» не набув широкого застосування і у книзі V «Зобов'язальне право» нового ЦК. Тут йому відведено місце, в основному, в главі 47 (статті 512, 513, 521, 532), а також у деяких нормах статей наступних глав, зокрема у главі 54 ст. 661). У зв'язку з цим не може не викликати інтересу визначення поняття договору.

Відповідно до ст.626 ЦК «договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків». З наведеного визначення може скластися враження, що договір начебто не є правочином, що насправді, безумовно, не так, оскільки кожен договір є правочином або угодою за ЦК УРСР. Але так чи інакше наведене визначення поняття договору не зовсім узгоджується зі змістом ст. 202 ЦК, згідно з якою дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, є правочином, а не домовленістю.

Водночас не можна не відзначити, що термін «угода» використовується і в новому ЦК. Так, відповідно до ст. 1267 ЦК, спадкоємці можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них за усною угодою між собою щодо рухомого майна або за письмовою угодою щодо нерухомого майна або транспортних засобів.

Не вносять однозначності у вирішення проблеми співвідношення понять правочину, угоди та договору і норми нового СК України. Так, у главах 8 і 10 СК домінують терміни «договір», «шлюбний договір», а термін «правочин» відсутній. Як і у ЦК, так і в СК використовується не досить вдалий термін «домовленість» статті 63,70). Проте у СК широко застосовується нова форма регулювання майнових відносин між подружжям. Так, відповідно до нового СК, подружжя «має право домовитися» між собою про порядок користування майном (ст.66); про способи та порядок поділу майна (ст.71); про припинення права на утримання ст.89); про надання утримання одному з подружжя (ст. 99).

Наведені юридичні конструкції щодо регулювання майнових відносин між подружжям можна вважати не зовсім коректними, оскільки вони не розкривають правової природи таких правовідносин. Безумовно, тут можна припустити, що якщо подружжя «домовилося» щодо правового режиму того чи іншого спільного чи роздільного майна, то тут матиме місце правочин (угода за ЦК г 53 p.), який водночас має ознаки договору. Нарешті, у новому СК іноді знахо­диться місце терміну «угода». Відповідно до ст. 100 СК, «угода про зміну шлюбного договору нотаріально посвідчується».

Отже, у ЦК, ГК та СК не завжди послідовно й узгоджено застосовуються такі юридичні категорії, як правочин, угода, договір, а відтак постає питання про принципи їх застосування у судовій, нотаріальній практиці та іншій правозастосовчій діяльності.

Думається, вирішення цієї проблеми може бути здійснене таким чином. Базовим критерієм тут має слугувати положення ст. 11 ЦК про те, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Формально серед цих підстав не зазначені ні угоди, ні так звані домовле­ності. Однак не можна не зважати на те, що численні спеціальні закони, нормативно-правові акти містять посилання на «угоди» у розумінні «договорів», а також на те, що розглядувані терміни стали звичними для населення і правознавців.Аналізуючи викладене, вважається за доцільне запропонувати таку концепцію співвідношення зазначених термінів:

1) двосторонні й багатосторонні правочини є договорами і водночас угодами;

2) договори й угоди — тотожні поняття;

3) термін «домовленість» необхідно розуміти як договір чи угоду, якщо такої домовленості досягнуто з дотриманням вимог, встановлених для укладання до­говору.

Отже, не кожний правочин є договором (угодою), а лише той, який опосередковує обопільну домовленість двох чи більше осіб, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Тому не можна повністю погодитись з тими юристами, які стверджують, що у новому ЦК поняття «правочин» застосовано у значенні, тотожному поняттю «угода» (див.: Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. Я. М. Шевченко. — . 2004. -Ч. 1.-С. 283).

2. Правочин є таким юридичним фактом, який слугує належною правовою підставою виникнення, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків.Останні реалізуються в межах цивільного правовідношення і являються його складовими елементами. Правочин як юридичний факт — це лише одна із підстав виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, передбачених законом. У системі таких юридичних фактів правочини посідають особливе місце, відрізняючись серед них своїми специфічними ознаками. Правочинам, на відміну від деяких інших підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (наприклад, юридичних та фактичних вчинків, заподіяння шкоди), притаманне правомірне вольове вчинення особою, яка має належний статус суб'єкта цивільного права, юридичних дій, спрямованих на свідоме створення конкретного цивільного правового ре­зультату для себе або інших осіб. Правомірність правочину означає, що він не містить порушень відповідних вимог закону, загальних та спеціальних законодавчих заборон.

Суб'єктом правочину може бути будь-який суб'єкт цивільного права, який має достатню правоздатність та дієздатність. Вольова спрямованість правочину характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи, що реалізується через відповідну об'єктивно виражену форму виявлення (складення заповіту, прийняття спадщини, складення довіреності, підписання договору тощо). У правочині зовнішнє волевиявлення має бути адекватним внутрішній волі особи. Воля особи має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку. Тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії (вчинки) особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. Наприклад, не можуть розглядатися як правочини у розумінні ст. 202 ЦК фактичні дії особи з керування автомашиною, виготовлення для власних потреб речі, споживання продуктів харчування, сама по собі виробнича діяльність підприємства, оскільки ці дії, як правило, спрямовані на досягнення конкретного економічного, а не юридичного результату. В даних випадках такі фактичні дії (вчинки) також інколи можуть породжувати певні цивільні права й обов'язки (наприклад, право власності на новостворювану річ).

Відмежування правочинів від інших юридичних фактів (подій, фізичних дій і вчинків, правопорушень) має істотне практичне значення, оскільки законом встановлюється різний режим породжуваних ними правовідносин.

3. У ч. 2 ст. 202 ЦК здійснено загальновизнаний у цивільно-правовій науці та практиці поділ усіх правочинів на односторонні, двосторонні чи багатосторонні, які є договорами. Такий поділ правочинів поставлено в залежність від того, скільки осіб (суб'єктів цивільних правовідносин) вчиняють дії, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин — одна, дві більше.

Односторонніми правочинами вважаються: видача довіреності, прийняття чи збереження виготовленої речі, повідомлення одним співвласником інших співвласників про продаж своєї частки у спільній власності, пропозиція щодо продажу майна, публічна обіцянка винагороди за віднайдення згубленої речі, публічне оголошення конкурсу на створення скульптури, художнього твору, складення заповіту, прийняття спадщини та відмова від неї тощо.

Незважаючи на односторонній характер дій особи, вони можуть породжувати певні правові наслідки як для цієї особи (наприклад, прийняття спадщини спадкоємцем призводить до виникнення в нього права власності на спадщину), так і для інших осіб (наприклад, видача довіреності надає відповідні повноваження представникові, заповіт може призвести до виникнення у спадкоємців прав на спадщину, у зберігача знайденого майна виникає право вимагати выд власника відшкодування витрат на зберігання, а в останнього — обов'язок виконати дану вимогу). Таким чином, правочин вважається одностороннім у тому разі, коли до виникнення цивільних прав та обов'язків приводить волевиявлен­ня одного суб'єкта цивільного права.

У багатьох випадках для виникнення цивільних прав та обов'язків необхідне зустрічне (взаємне) волевиявлення двох чи більше осіб. У таких випадках мати­муть місце двосторонній або багатосторонній правочини, які у цивільному праві іменуються договором. Переважна частина правочинів у цивільних правовідно­синах є двосторонніми. Останнім притаманна наявність взаємоузгодженого волевиявлення двох осіб, спрямованого на виникнення єдиного правового результату, покликаного забезпечити реалізацію обопільної чи самостійної мети кожної з цих осіб. Наприклад, для виникнення правовідношення купівлі-продажу необхідне волевиявлення однієї особи (продавця) на продаж належного їй майна  та волевиявлення іншої особи (покупця) на придбання цього майна за плату.При цьому продавець і покупець мають різну мету. Якщо для продавця головний інтерес становить отримання відповідної грошової суми, то для покупця — одержання бажаного майна у власність для задоволення своїх відповідних потреб.

Двосторонні правочини (договори) не завжди відзначаються абсолютною узгодженістю волі кількох осіб, адже, скажімо, у договорі купівлі-продажу продавець прагне продати за найвищу ціну, а покупець — придбати якнайдешевше.

Багатосторонніми вважаються ті правочини (угоди), при укладенні яких взаємне волевиявлення проявляють три й більше осіб. Водночас усі багатосторонні правочини є договорами. У цивільному праві багатосторонніх правочинів «договорів) нараховується небагато. Найбільш поширеними є правочини (договори) про спільну діяльність. Певною мірою такими є установчі договори, в яких беруть участь три й більше засновників. Однак не завжди багатосторонній правочин є багатостороннім договором. Наприклад, не є багатостороннім договором правочин (угода) купівлі-продажу, в якому на стороні продавця і покупця виступають по кілька осіб (співпродавців і співпокупців), оскільки тут так чи інакше мають місце два зустрічних волевиявлення двох сторін за участю кількох суб'єктів, тобто волевиявлення кількох осіб на стороні продавця та зустрічне волевиявлення кількох осіб на стороні покупця.

На сьогоднішній день законодавчо не визначеною залишається правова при­рода дій учасника господарського товариства, спрямованих на вихід з нього. Так, Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України у справі за позовом Л. до ТОВ «Гастроном «Слов'янський» визнала необгрунтованим рішення Шевченківського суду м. Києва та ухвалу апеляційного суду м. Києва про визнання незаконним вихід позивача із ТОВ та скасування рішення його загальних зборів.

Позовну вимогу Л. Судова палата задовольнила, підкресливши у своїй ух­валі, що відповідно до Закону України «Про господарські товариства», учасник товариства може вийти з нього у встановленому порядку шляхом подання нотаріально посвідченої заяви товариству про вихід, яка є угодою і не може бути відізвана в односторонньому порядку. За новим ЦК така заява має розглядатися як односторонній правочин, а відтак наведені правові позиції Судової палати з цивільних справ Верховного Суду України зберігають свою практичну значимість і після введення в дію нового ЦК.

Подібний підхід може бути застосований і до інших односторонніх (одноособових, групових) дій, спрямованих на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, правова природа яких поки що не визначена ні в законодавстві, ні в судовій практиці, ні в цивілістичній науці (наприклад, рішення зборів акціонерного товариства про збільшення чи зменшення статутного капіталу, рішення зборів виробничого кооперативу про виключення члена такого кооперативу).

4. Класифікація правочинів можлива і за іншими правовими ознаками. Зокрема, розрізняють:

а) правочини оплатні й безоплатні. Оплатними є двосторонні та багатосторонні правочини, в яких кожна із сторін зобов'язана надати одна одній певне майнове благо. Переважна частина правочинів-договорів є оплатними (договори купівлі-продажу, поставки, міни, майнового найму, підряду тощо). При цьому ч. 5 ст. 626 ЦК передбачає презумпцію відплати договору, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Безоплатними вважаються ті правочини, в яких хоча й передбачається перехід від однієї сторони до іншої майнового блага, але він не супроводжується передачею зустрічного майнового блага (наприклад, договори дарування, безоплатного користування майном).

Певна категорія правочинів залежно від розсуду сторін або прямих застережень закону можуть бути оплатними або безоплатними (договори позики, уступка права вимоги, перевід боргу, доручення, зберігання). Причому може встановлюватися презумпція оплатності або презумпція безоплатності;

б) правочини консенсуальні та реальні. У ЦК закладені відповідні критерії для такої класифікації правочинів (договорів). Згідно зі ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Але, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

До консенсуальних належать правочини, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди щодо всіх істотних умов договору, необхідних для того чи іншого конкретного правочину (договори купівлі-продажу, міни, майнового найму, підряду та ін.). Визнання правочину консенсуальним надає стороні право вимагати від іншої сторони обумовлених домовленістю дій (передачі майна, оплати грошової суми, надання відповідної послуги тощо).

Для укладення реального правочину недостатньо досягнення згоди щодо істотних умов. Такий правочин вважається укладеним, якщо буде вчинено також певну фактичну дію, спрямовану на виконання стороною свого договірного обов'язку (передати річ, сплатити грошову суму). Класичними прикладами реальних правочинів є договори дарування, позики. Однак чинний ЦК (ст. 717) не містить імперативного правила про реальний характер договору дарування на відміну від ст. 243 ЦК 1963 р., в якій було прямо записано, що договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Реальними можуть вважатися, зокрема, договір страхування (ст. 983), договір позики (ст. 1046), договір банківського (депозитного) вкладу (ст. 1058).

5. У правозастосовчій практиці необхідно також враховувати, що частина правочинів-договорів є такими, окремі різновиди яких можуть бути консенсуальними або реальними (наприклад, договори дарування, зберігання, перевезень, страхування).

У цивільному законодавстві не завжди чітко проводиться поділ договорів на консенсуальні і реальні. Однією з підстав для такого розмежування може слугувати законодавча конструкція визначення поняття того чи іншого договору. У деяких випадках вважається, що коли в законі за тим чи іншим договором зобов'язана особа (боржник) бере на себе обов'язок передати майно чи вчинити іншу дію на користь управомоченої особи (кредитора), то такий договір має вважатися консенсуальним. У ЦК УРСР таких договорів була переважна більшість. І лише в кількох випадках ЦК УРСР визначав договір (дарування, позики, довічного утримання) як такий, за яким зобов'язана особа передає майно (вчиняє іншу дію) на користь кредитора. Однак наведений критерій не завжди давав позитив­ний результат, оскільки певні договори за певних умов могли бути консенсуальними і реальними (наприклад, договори перевезень, зберігання).

Складнішою у цьому відношенні є ситуація у новому ЦК, оскільки у ньому при визначенні понять договорів застосовується три правові конструкції (прийоми), які відображають порядок (момент) формування прав та обов'язків сторін.

Так, за першою конструкцією, сторона передає (вчиняє іншу дію) або зобов'язується передати майно (вчинити іншу дію). Це притаманно договорам: купівлі-продажу (ст. 655), дарування (ст. 717), довічного утримання (ст. 744), майнового найму (ст. 759), прокату (ст. 787), лізингу (ст. 806), найму житла (ст.810), позички (ст. 827), факторингу (ст. 1077), ліцензійний договір (надає дозвіл) -ст. 1109.

За другою конструкцією сторона зобов'язується вчинити певні дії. Це договори роздрібної купівлі-продажу (ст. 698), поставки (ст. 712), контрактації (ст. 713), постачання енергоресурсів (ст. 714), міни (ст. 715), підряду (ст. 837), побутового підряду (ст. 865), будівельного підряду (ст. 875), виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт (ст. 892), надання послуг (ст. 901), перевезень вантажу, пасажирів (статті 909,910), транспортного експедирування (ст. 929), зберігання (ст. 936), страхування (ст. 979), доручення (ст. 1000), комісії (ст. 1011), кредитний договір (ст. 1054), договір банківського вкладу, але, якщо одна сторона прийняла від другої сторони або для неї грошову суму (ст. 1058), банківського рахунку (ст. 1066), комерційної концесії (ст. 1116), спільну діяльність (ст. ИЗО), спадковий договір (ст. 1302).

Нарешті, за третьою конструкцією, зобов'язана сторона передає майно (до­говори ренти (ст. 731), довічного утримання (ст. 744), управління майном (ст. 1029), позики (ст. 1046).

В останньому випадку, дійсно, щодо зазначених чотирьох договорів може діяти презумпція їх реальності. Однак насправді ситуація є далеко не однозначною. Якщо керуватися вищенаведеними ознаками законодавчої конструкції для визначень понять договорів, то і договір купівлі-продажу необхідно віднести до реальних договорів, оскільки ст. 655 ЦК передбачає, що за договором купівлі-продажу продавець передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність покупцеві, а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Однак, як відомо, договір купівлі-продажу завжди вважався і вважається консенсуальним договором. У зв'язку з цим вірогідно припустити, що розроб­ники нового ЦК, пропонуючи зазначену конструкцію для визначення договорів, намагалися акцентувати увагу на моменті виконання стороною передбаченого договором обов'язку. Однак зробили це не завжди послідовно і чітко. Тому при визначенні консенсуальності чи реальності договору на практиці необхідно все­бічно оцінювати ознаки та умови договору, передбачені як законом, так і сами­ми сторонами. Наприклад, ст. 979 ЦК, у якій дається визначення поняття дого­вору страхування, побудована таким чином, що не містить безпосередньо ознак щодо його консенсуальності чи реальності. Проте у ст. 983 ЦК зазначається, що договір страхування набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу, якщо інше не встановлено договором.

Отже, якщо під моментом набрання чинності договору страхування законодавець розуміє момент укладення договору, передбачений ст. 640 ЦК, то логіч­ним є висновок про наявність презумпції реальності договору страхування;

в) правочини каузальні і абстрактні.

Каузальними є правочини, у яких безпосередньо визначена підстава їх укла­дення, обумовлена наміром (метою) досягти конкретного юридичного результату (придбати майно у власність, одержати майно в оренду, одержати грошові кошти в позику, дати підряднику замовлення на виготовлення речі та ін.). Пере­важна частина правочинів є каузальними. Відсутність у такому правочині виз­начення правової підстави його укладення (наприклад, відсутність у розписці про одержання коштів застереження щодо мети їх одержання, відсутність у до­говорі про передачу однією стороною іншій застереження щодо мети такої передачі — на зберігання чи в тимчасове користування) унеможливлює встановлення його правової природи, а також може призвести до визнання його недійсним.

Абстрактними є правочини, які зберігають юридичну силу тоді, коли підста­ва їх укладення взагалі відсутня, або коли вона не є обов'язковою (наприклад, вексель, банківська гарантія);

г) правочини умовні. Як правило, у таких правочинах виникнення прав та обов'язків сторін пов'язується із можливістю настання чи ненастання певних обставин природного, комерційного та іншого характеру. Умовні правочини мо­жуть укладатися під відкладальною умовою, настання якої призводить до вступу в дію умов правочину, та під скасувальною умовою, настання якої припиняє настання обумовлених сторонами правових наслідків.