Стаття 176. Розмежування відповідальності за зобов'язаннями дер­жави, Автономної Республіки Крим, територіальних гро­мад та створених ними юридичних осіб

1. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом.

2. Юридичні особи, створені державою, Автономною Республікою Крим, те­риторіальними громадами, не відповідають за зобов'язаннями відповідно дер­жави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад.

3. Держава не відповідає за зобов'язаннями Автономної Республіки Крим і територіальних громад.

4. Автономна Республіка Крим не відповідає за зобов'язаннями держави і територіальних громад.

5. Територіальна громада не відповідає за зобов'язаннями держави, Авто­номної Республіки Крим та інших територіальних громад.

1. Коментована стаття відображає принцип самостійної майнової відповідальності держави, Автономної Республіки Крим (далі - АРК) та територіальних громад за виконання своїх зобов'язань. Він передбачає, що: по-перше, юридичні особи, створені державою, АРК чи територіальними громадами не несуть відпо­відальності за зобов'язаннями держави, АРК та територіальних громад відпові­дно; по-друге, АРК та територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями держави, а остання — за зобов'язаннями АРК та територіальних громад; по-третє, держава, АРК та територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб.

2. Ст. 176 деталізує зафіксоване ч. З ст. 96 ЦК правило про самостійну майнову відповідальність юридичних осіб, їх учасників та засновників: учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за її зобов'язаннями, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

Самостійний характер майнової відповідальності зазначених суб'єктів зак­ріплюється і в нормах інших законів. Зокрема, статтею 7 ЗУ «Про власність” передбачалося, що власник не відповідає за зобов'язаннями створених ним юридичних осіб, а вони не відповідають за зобов'язаннями власника, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Стаття 36 даного Закону фіксує правило, що держава та її адміністративно-територіальні одиниці не відповідають за зобов'язаннями один одного. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» держава не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки у свою чергу не відповідають за зобов'язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором.

3. Правило про самостійну відповідальність юридичних осіб, створених державою має ряд винятків. Законодавством передбачається субсидіарний характер відповідальності держави за зобов'язаннями державних установ та казенних підприємств. При недостатності у державної установи коштів, що є в її розпорядженні,відповідальність за її зобов'язаннями несе власник (ч. З ст.39 Закону України «Про власність», який втратив чинність у 2007 p.).

Господарський кодекс України визначає правовий статус державних унітарних підприємств, що створені компетентним органом державної влади у розпорядчому порядку на базі частини державної власності. Державні унітарні підприємства функціонують у формі державних комерційних підприємств або казенних підприємств. Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених ГК та іншими законами (ч.5 ст.74 ГК). У разі недостатності коштів, що перебувають у розпорядженні казенного підприємства, держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями (ч. 7 ст. 77 ГК).

Субсидіарна відповідальність держави за зобов'язаннями казенного підприємства передбачається також Типовим статутом казенного підприємства, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1998 р. № 914.

4. Правило про самостійну майнову відповідальність держави, АРК та територіальних громад деталізується в інших статтях ЦК, зокрема, статтях 1173—1175.

Особливий випадок відшкодування шкоди державою передбачений ст. 1176 ЦК. Так, у разі незаконного засудження фізичної особи, незаконного притяг­нення її до кримінальної відповідальності, незаконного застосування до неї як не запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, завдана шкода відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових чи службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду.

Відповідальність держави, АРК, територіальної громади за дії чи бездіяльність посадових та службових осіб, які виконують владні функції, передбачається й іншими законодавчими актами. Наприклад, відповідно до Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. матеріальна шкода завдана незаконними рішеннями голів місцевих державних адміністрацій, наказами керівників управлінь, відділів, інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, діями чи бездіяльністю посадових осіб місцевих державних адміністрацій при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується за рахунок держави. Держава має право зворотної вимоги (регресу) до посадової особи місцевої державної адміністрації, яка заподіяла шкоду, у розмі­рах і порядку, визначених законодавством (ст. 49).

Стаття 77 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. також фіксує правило, що шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті не­правомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядуван­ня — за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом.

5. Відповідальність за зобов'язання, що виникають у зв'язку з діяльністю держа­ви, АРК чи територіальних громад, будуть нести відповідно держава, АРК чи тери­торіальна громада за рахунок власного майна. При цьому слід враховувати, що ос­кільки розпорядження даним майном відбувається через відповідні фінансові орга­ни держави, АРК і територіальних громад, то саме зазначені органи будуть представляти відповідача за позовами, що виникають із даних правовідносин ВАСУ (нині — ВГСУ) у своєму роз'ясненні від 2 квітня 1994 р. «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності» та Інформаційному листі від 31 січня 2001 р. № 01-8/98 наголосив, що оскільки від імені і в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради, учасниками процесу у спорах, пов'язаних із захистом права комунальної власності, можуть виступати ради, а також їх вико­навчі органи (виконавчі комітети, управління, служби тощо) за умови, що даний орган має статус юридичної особи і що відповідні повноваження передбачені нор­мативним актом, який регулює діяльність цього органу (положенням тощо).

Тому відповідачем у даній справі буде держава, АРК, територіальна громада в особі відповідного державного органу, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування чи їх виконавчих комітетів (служб, управлінь тощо), якщо вони мають статус юридичної особи та наділені відповідними повноваженнями.

6. Об'єктом стягнення за боргами держави, АРК, територіальної громади є кошти відповідних бюджетів та інше майно, на яке відповідно до закону може бути звернене стягнення (статті 174, 175 ЦК).

Відповідно до ст 50 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. стягнення за виконавчими документами у першу чергу звер­тається на кошти боржника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності, в тому  числі кошти на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кре­дитних організаціях, на рахунки у цінних паперах у депозитаріях цінних паперів. У разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувала, стягнення звертається на належне боржникові інше майно, за винятком майна, на яке згідно з законом не може бути накладено стягнення.

7. Бюджетний кодекс України встановлює порядок безспірного списання Державним казначейством України коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, за рішенням, яке було прийняте державним органом, що відповідно до закону має право на його застосування. При цьому слід враховувати, що відповідно до ст. 25 БК безспірне списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюдже­ту України та місцевих бюджетів, в рахунок погашення зобов'язань таких бюджетних установ не допускається.

8. Правила коментованої статті не поширюються на випадки, коли держава  прийняла на себе гарантію (поручительство) за зобов'язаннями АРК, територіальної громади чи юридичної особи чи коли вказані суб'єкти взяли на себе гарантію (поручительство) за зобов'язаннями держави.

Правовий режим гарантій, що надаються державою за рахунок Державного бюджету, визначається Бюджетним кодексом. Кабінет Міністрів України в особі міністра фінансів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим в особі міністра фінансів Автономної Республіки Крим та міські ради в особі керівників їх виконавчих органів можуть давати гарантії щодо виконання боргових зобов'язань суб'єктам виключно у межах повноважень, встановлених відповідно до закону про Державний бюджет України чи рішення про місцевий бюджет. Такі гарантії надаються лише на умовах платності, строковості, майнового забезпечення та зустрічних гарантій, отриманих від інших суб'єктів.

У разі невиконання юридичними особами своїх зобов'язань щодо погашення та обслуговування наданих на умовах повернення кредитів, залучених дер­жавою або під державні гарантії, інших гарантованих державою зобов'язань, та стягнення заборгованості перед Державним бюджетом України з наданих підприємствам і організаціям позичок із державного бюджету, позичок, наданих за рахунок коштів, залучених державою або під державні гарантії, плати за ко­ристування цими позичками органи стягнення застосовують механізм стягнення цієї заборгованості у порядку, передбаченому законом для стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів, включаючи погашення такої заборгованості за рахунок майна боржників (ст. 17 БК).

Постанова Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо залучення державою або під державні гарантії іноземних кредитів і надання державних гарантій» від 1 липня 2001 р. № 787 закріплює правовий механізм надання державою гарантій виконання зобов'язань юридичними особами-резидентами перед іноземними замовниками за зовнішньоекономічними договорами. У разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про надання таких гарантій юридичні особи — резиденти вносять до державного бюджету в порядку, визначеному угодою, плату за надання державної гарантії в розмірі 1 відсотка річних від суми наданої гарантії.

9. Державні гарантії можуть виникнути не лише на підставі договору, але й в силу вказівки закону. Зокрема, відповідно до ст. 2 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб» від 22 грудня 1995 р. держава виступає га­рантом за зобов'язаннями державних замовників.

Держава виступає гарантом вкладів фізичних осіб до Національного банку України (ст.57 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Закон України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» від 22 грудня 1995 р. встановлює зобов'язання держави перед громадянами України, які внаслідок знецінення грошей втратили заощадження, поміщені в період до 2 січня 1992 р. в установи Ощадного банку СРСР та державного страхування СРСР.

10. Відповідальність держави у відносинах з іноземними юридичними особами, громадянами і державами та гарантії захисту іноземних інвестицій в Україні визначаються Законом України «Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 p.. Відповідно до ст. 10 даного Закону іноземні інвестори мають право на відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання дер­жавними органами України чи їх посадовими особами передбачених законодав­ством обов'язків щодо іноземного інвестора або підприємства з іноземними інвес­тиціями.

Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Державні органи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, за винятком випадків здійснен­ня рятівних заходів під час стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Зазначе­на реквізиція може бути проведена на підставі рішень органів, уповноважений на це Кабінетом Міністрів України, які можуть бути оскаржені в судовому по­рядку.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про режим іноземного інвестування» у разі припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення не пізніше шести місяців від дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій в натуральній формі або у валюті інвестування (з урахуванням мож­ливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної діяльності, якщо інше не встановлено зако­нодавством або міжнародними договорами України.