Стаття 14. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Стаття 14.Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Стаття 14 Конституції України розвиває принципові положення, закріплені в ст. 13 Основного Закону. Вона визначає структуру земельного законодавства та закріплює основні засади регулювання земельних відносин у сучасних умовах і на перспективу. У ній також визначається правовий режим одного з найважливіших природних ресурсів — землі, яка визнана основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Ці положення створюють принципово нову в Україні конституційну основу як для галузевого (земельного та цивільного) законодавства, так і для господарської діяльності.
Зміст ч. 1 ст. 14 Конституції України дослівно відтворений у ст. 1 ЗК України та ст. 373 ЦК України, що фактично є формою впровадження конституційних положень у конкретні галузі національного законодавства, зокрема у земельне та цивільне право.
Національне багатство — один з головних показників економічного стану держави. Воно визначається як сукупність створених і накопичених у країні працею всього суспільства благ, рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдаровання населення тощо. До його складу входять суспільне, тобто створене працею людей, речове багатство; природні багатства (природні ресурси); нематеріальне багатство (освітній, кваліфікаційний, науковий, культурний потенціал та ін.). У свою чергу природні багатства включають засоби до існування та засоби праці.
Земля, будучи основним національним багатством, як складова біосфери включає ґрунти та інші природні елементи ландшафту, які органічно пов'язані між собою і забезпечують належне функціонування флори та фауни, життєдіяльності людини та розвиток суспільства.
За своєю територією Україна є однією з найбільших країн Європи, а за якісним складом ґрунтів та біопродуктивністю угідь
—однією з найбагатших держав світу. Провідна роль земельного фонду як одного з найважливіших видів ресурсів розвитку та найціннішої частини національного багатства визначена високою природною продуктивністю земель у межах країни.
На початок 2003 р. земельний фонд України складав 60,4 млн. гектарів. Значна частка земельної площі (69,3% або 41,8 млн. га)
—це сільськогосподарські угіддя, у структурі яких 78% (32,5 млн. га) припадає на ріллю.
Сільськогосподарська освоєність території досягла 72%, ступінь розораності земельної площі — 56%.
Людина і суспільство не можуть існувати без землі та інших природних ресурсів. Саме вони є основою задоволення матеріальних та інших потреб людини і суспільства. Конституція, зважаючи на виключно важливе значення землі у всіх сферах економіки країни та проголошуючи її основним національним багатством, запроваджує при цьому імперативний принцип особливої охорони цього найважливішого компонента біосфери.
Земля як унікальний об'єкт природи є основою для формування сприятливих умов, необхідних для існування всіх живих організмів. її охорона забезпечує охорону всіх інших природних ресурсів, які нерозривно пов'язані із землею (води, надра, рослинний і тваринний світ тощо).
Правова охорона земель являє собою систему врегульованих нормами права організаційних, економічних та інших суспільних відносин щодо забезпечення раціонального використання земельного фонду країни, запобігання необгрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обороту, захисту земель від шкідливих антропогенних впливів, а також відтворення та підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого правового режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
Охорона земель є надзвичайно важливим чинником забезпечення продовольчої та екологічної безпеки країни. її основне завдання полягає в забезпеченні збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель.
У процесі здійснення правової охорони земель держава реалізує чотири основні функцій — регулюючу, стимулюючу, контрольну та каральну.
Визнання землі основним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, передусім зумовлено таким принципом земельного законодавства, як поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва. Це обумовлює, по-перше, пріоритет її правового режиму, порівняно з іншими матеріальними та духовними об'єктами національного багатства, по-друге, підпорядкованість правового регулювання режиму цих об'єктів правовому режиму землі як основної матеріальної цінності, що належить на праві власності Українському народові та підлягає особливій охороні державою.
Земля як основне національне багатство та фізичний об'єкт матеріального світу включає всі категорії земель України, які знаходяться в її межах та визначені ст. 19 Земельного кодексу України. Цінність цього об'єкта природи як національного багатства пов'язана з його багатофункціональним призначенням. Разом з іншими природними ресурсами вона покликана забезпечувати насамперед загальнодержавні та загальнонародні інтереси.
Будучи матеріально-просторовою базою країни, основою її незалежності, суверенітету, територіальної цілісності і національної безпеки, земля в процесі функціонування суспільства та забезпечення життєдіяльності людини виконує важливі функції.
Земля є насамперед територією держави Україна, яка від інших держав відмежовується кордонами. Принцип територіальної організації і здійснення публічної влади в територіальних межах — одна з головних ознак будь-якої держави. Україна, як і інші держави, має строго локалізовану територію, на яку поширюється її суверенна влада. Земля як територія держави є ознакою її цілісності і об'єктом права власності Українського народу. У територіальних межах Український народ як носій незалежності і самостійності здійснює державний, народний і національний суверенітет.
Надання землі статусу основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави, покладає на органи державної влади, а також на органи місцевого самоврядування загальний обов'язок забезпечити раціональне використання та охорону земельних ресурсів України. Виконання цього обов'язку забезпечується здійсненням вказаними органами ряду функцій управління землями, спрямованих на охорону земельних ресурсів.
Основний Закон країни встановлює, що реалізація права власності на землю здійснюється відповідно до закону. Тим самим Конституцією закріплений примат повноважень Верховної Ради України як законодавчого органу в правовому регулюванні земельних відносин насамперед відносин земельної власності. Здійснення земельної реформи в Україні передбачає в першу чергу докорінне реформування відносин власності на землю.
Конституція України чітко не визначила форми власності на землю, хоча по суті структурно закріпила приватну, комунальну і державну власність на землю. У зв'язку з цим можна вирізнити дві основні форми земельної власності — суспільну (або публічну) та приватну. Крім того, у складі суспільної (публічної) власності на землю самостійне місце займають державна та комунальна власність на цей об'єкт природи.
Основне завдання суспільної (публічної) власності на землю полягає в тому, що вона забезпечує та обслуговує земельні інтереси суспільства в цілому або ж його окремих частин — територіальних громад. Приватна ж власність на землю спрямована перш за все на забезпечення та обслуговування земельних інтересів громадян та недержавних і не комунальних юридичних осіб.
Конституційні положення щодо права власності на землю деталізуються в Земельному кодексі України, який є основним спеціалізованим законодавчим актом у системі національного земельного законодавства.
Відповідно до ст. 14 Конституції України право власності на землю набувається та реалізується його суб'єктами відповідно до закону. Отже, суб'єктивне право власності на землю виникає і реалізується на підставах та у порядку, визначеному Земельним кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.
Підставою виникнення права власності на землю є юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення такого права. До юридичних фактів, на підставі яких виникає, наприклад, право приватної власності на землю, належать: рішення органу влади про передачу земельної ділянки громадянинові у приватну власність; цивільно-правова угода; успадкування земельної ділянки та ін.
Реалізація права власності на землю пов'язана із здійсненням його суб'єктами наданих їм прав та виконанням покладених на них обов'язків. З цією метою в земельному та цивільному законодавстві передбачені норми, які визначають обсяг прав та обов'язків власників земельних ділянок.
Права власника земельної ділянки — це сукупність наданих йому законом суб'єктивних правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, які складають зміст права власності.
Поряд з цими правомочностями законодавство закріплює суб'єктивні права та юридичні обов'язки власників земельних ділянок, які випливають із зазначених правомочностей та конкретизують їх. Перелік прав власників земельних ділянок визначений ст. 90 ЗК України. Цією нормою також встановлено, що порушені права цих суб'єктів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Правам власників земельних ділянок кореспондують юридичні обов'язки, які покладаються на них. Наведений у ст. 91 ЗК України перелік обов'язків не є вичерпним, оскільки законами на власників земельних ділянок можуть бути покладені й інші обов'язки.
Реалізація громадянами, юридичними особами та державою — власниками землі та конкретних земельних ділянок своїх власницьких правомочностей, а також здійснення прав і обов'язків власника щодо землі відбувається у межах відповідних правовідносин.
Межі здійснення права власності на землю визначаються колом покладених законодавством на власників земельних ділянок обов'язків щодо раціонального використання та охорони земель.
Правовідносини земельної власності є абсолютними. Це означає, що в межах цих правовідносин суб'єкту права власності на землю кореспондує належне коло осіб, зобов'язаних утримуватися від вчинення дій, які порушують права власника чи перешкоджають йому здійснювати відповідні правомочності з володіння, користування або розпорядження землею.
Разом з тим право власності на землю на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. Воно обмежується в законодавчому порядку в інтересах суспільства. Необхідність обмеження права власності на землю України випливає із Конституції (ст. 41), якою передбачено, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
Гарантування права власності на землю — одна з важливих функцій держави. Конституція покладає на державу обов'язок забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності (ст. 13), проголошує непорушність права приватної власності та закріплює положення про те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений своєї власності (ст. 41). Саме в цьому полягає сутність гарантій права власності.
Чинний Земельний кодекс України розвиває принципові конституційні положення щодо гарантування права власності. Регламентації гарантій прав на землю присвячений V розділ земельного закону, відповідно до якого держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту права власності на землю. Він також відтворює конституційний припис, за яким власник не може бути позбавлений права на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Земельним кодексом та іншими законами України.
Забезпечення гарантій прав на землю та невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом, — важливі принципи, на яких базується земельне законодавство.
