Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків.
При покладенні матеріальної відповідальності права і закон¬ні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення від¬повідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і по¬рядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправ¬ними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за ви¬нятком випадків, передбачених законодавством.
За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відпові¬дальність може бути покладена незалежно від притягнення пра¬цівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.
На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-гос¬подарського риску, а також за неодержані підприємством, уста¬новою, організацією прибутки і за шкоду, заподіяну працівни¬ком, що перебував у стані крайньої необхідності.
Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваже¬ного ним органу працівник може передати для покриття заподія-ної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене.
(Стаття ПО із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1616-09 від 24.12.76, № 2444-11 від 27.06.86; Законом № 263/95-ВР від 0S.07.95)
1.  Коментована стаття має принципово важливе значення в системі норм, які регулюють порядок застосування матеріальної відповідальності працівників. Вона закріплює загальні засади, якими необхідно керуватися в кожній конкретній ситуації, що пов'язана із встановленням факту нанесення шкоди підприємст¬ву, установі, організації, розмірів та порядку відшкодування за¬подіяної шкоди. Положення законодавства про матеріальну від¬повідальність поширюються на всіх юридичних осіб, незалежно від їх форми власності та організаційно-правової форми. Вони також застосовуються, якщо стороною трудових правовідносин — роботодавцем виступає фізична особа.
2.  Матеріальна відповідальність полягає в обов'язку праців¬ника відшкодувати шкоду, заподіяну підприємству, установі, ор¬ганізації внаслідок невиконання чи неналежного виконання тру¬дових обов'язків у встановленому законом розмірі та порядку. В основі матеріальної відповідальності лежить обов'язок працівни¬ка бережливо ставитися до майна власника та вживати заходів щодо запобігання шкоди (такий обов'язок прямо закріплений частиною другою ст. 131 КЗпП).
У чинному законодавстві поряд з поняттям матеріальної від¬повідальності визначена категорія цивільної майнової відпові¬дальності (ст. 440 ЦК України.) Однак тотожні на перший по¬гляд поняття за правовою природою істотно відрізняються одне від одного. Матеріальна відповідальність є інститутом трудового права. Умови, підстави, обсяг та порядок її застосування закріп¬лено КЗпП України. Майнова відповідальність є цивільно-право¬вою категорією. Правове забезпечення застосування заходів май¬нової відповідальності здійснює ЦК України, тому вона не поши¬рюється на трудові правовідносини.
Галузева належність матеріальної відповідальності до трудо¬вого права визначається характером правопорушення. Щодо шкоди, завданої власнику працівником внаслідок недотримання трудової дисципліни, норми цивільного законодавства не засто¬совуються.
3.  Правовою підставою застосування заходів матеріальної від¬повідальності є трудове правопорушення. Під трудовим правопо¬рушенням слід розуміти винне протиправне невиконання чи не¬належне виконання трудових обов'язків — порушення трудової дисципліни працівником.
4.  Матеріальна відповідальність може бути покладена на будь-якого працівника, який уклав з власником або уповноваженим власником органом трудовий договір. Здійснення трудової діяль¬ності за цивільно-правовими договорами не охоплюється сфе¬рою трудового права. А тому особи, які виконують роботу на підставі цивільно-правових угод (наприклад, за договором під¬ряду), несуть майнову відповідальність за нормами цивільного законодавства.
5.  У законодавстві про працю немає обмежень щодо покла¬дення на неповнолітніх працівників матеріальної відповідальності. Трудова дієздатність, тобто здатність укладати трудові договори та бути учасником трудових правовідносин, настає з 16 років, у певних випадках — з 15 років, а учнів — з 14 років (ст. 188 КЗпП України). Проте письмові договори про повну матеріальну від¬повідальність не можуть укладатися з неповнолітніми працівни¬ками до 18 років.
6.  Обов'язковою умовою притягнення працівника до мате¬ріальної відповідальності є вина.
Працівник визнається винним у заподіянні шкоди, якщо про¬типравне діяння вчинене ним умисно або з необережності (за винятком випадків, коли шкоду нанесено джерелом підвищеної небезпеки). Умисел характеризується тим, що працівник усвідом¬лює протиправність свого діяння (дії чи бездіяльності), а також передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки та бажає або свідомо допускає їх настання. Необережність праців¬ника, яка спричинила шкоду, як правило, полягає в недостатній передбачливості при виконанні трудових обов'язків: працівник або не передбачив негативних наслідків своєї дії чи бездіяльнос¬ті, хоча міг і повинен був передбачити їх; або передбачив, однак легковажно понадіявся їх попередити.
Матеріальна відповідальність за трудовим правом настає неза¬лежно від форми вини працівника: умислу чи необережності. Одні трудові правопорушення передбачають лише необережну вину працівника (несумлінне виконання працівником трудових обо¬в'язків). Інші (крадіжка, привласнення наданих цінностей) можуть здійснюватись тільки умисно. Треті можуть здійснюватись як умисними, так і необережними діями (наприклад, пошкодження, знищення предметів, обладнання, іншого майна власника).
За умисне нанесення шкоди (наприклад, знищення чи по¬шкодження матеріалів, напівфабрикатів, продукції, інструментів та іншого майна підприємства) працівник завжди відповідає в пов¬ному розмірі нанесеної шкоди. За аналогічні наслідки діяння, вчиненого з необережності, працівник відповідає в розмірі нане¬сеної шкоди, але не вище свого середньомісячного заробітку.
Невиконання чи неналежне виконання трудових обов'язків з причин, що не залежать від волі працівника (при відсутності не¬обхідних матеріалів, при недостатній кваліфікації працівника чи його непрацездатності, у випадку крайньої необхідності тощо), не є винними, а тому не можуть зумовити застосування заходів матеріальної відповідальності.
Працівник вважається невинним за умови, що він проявив обачність і дбайливість, які необхідні за наявних обставин, вжив усіх залежних від нього заходів для відвернення шкоди.
Пленум Верховного Суду України у постанові № 14 від 29 лю¬того 1992 р. «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх пра¬цівниками» звертає увагу на ту обставину, що встановивши при розгляді справи, що шкода заподіяна не лише з вини працівни¬ка, до якого пред'явлено позов, але й з вини службових осіб підприємства, установи, організації, суд відповідно до ст. 105 ЦПК має обговорити питання про притягнення їх у справі як співвід¬повідачів.
7.  Вирішуючи питання про притягнення працівників до ма¬теріальної відповідальності, власник або уповноважений ним орган та судові органи повинні визначити, порушення яких кон¬кретних норм та вимог були причиною завданої шкоди.
Діяння працівника, які не порушують законодавство про пра¬цю, є правомірними, а тому не можуть кваліфікуватися як трудові правопорушення (наприклад, відмова від переведення на іншу роботу). Не можна також вважати протиправним (а отже засто-совувати заходи матеріальної відповідальності) невиконання тру¬дових обов'язків працівником, зумовлене станом його здоров'я чи внаслідок недостатньої кваліфікації.
8.  Істотною умовою притягнення працівника до матеріальної відповідальності є завдана шкода. Порушення працівником тру¬дової дисципліни, яке не спричинило шкоду, не може мати на¬слідком застосування заходів матеріальної відповідальності.
На відміну від цивільно-правової майнової відповідальності, матеріальна відповідальність за трудовим правом настає тільки за пряму дійсну шкоду.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 р. «Про судову практику в справах про відшкоду¬вання шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям» під прямою дійсною шкодою слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства затрати¬тись на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівни¬ком трудових обов'язків, грошові виплати. Не одержані прибут¬ки з підстав, пов'язаних з неналежним виконанням працівником трудових обов'язків, не можуть враховуватись при визначенні розміру шкоди, яка підлягає відшкодуванню.
9.  Пряма дійсна шкода може бути наслідком зіпсуття чи зни¬щення майна підприємства, установи, організації (обладнання, транспортних засобів, напівфабрикатів, спецодягу та ін.); непов¬ного отримання підприємством грошових надходжень, які йому належали, внаслідок недбалого ставлення працівника до своїх трудових обов'язків; знецінення документів внаслідок пропуску строку позовної давності та неможливості в зв'язку з цим стяг¬нення за документами, які підтверджують належать заборгова¬ності; знеціненим документом є також неналежне складений акт на приймання продукції. До зайвих виплат відносяться суми штра¬фів; заробітної плати, виплачені звільненому працівникові у зв'яз¬ку з затримкою з вини службової особи видачі трудової книжки (неправильне формулювання причин звільнення); премій, неза¬конно виплачених працівникам тощо.
Норма ст. 130 КЗпП, яка передбачає відшкодування тільки прямої дійсної шкоди, є істотною гарантією для працівників. Вона є відображенням однієї з основних функцій трудового права — захисту прав працівників.