Загальновизнаним є поділ доказів стосовно предмета обвинувачен­ня на обвинувальні та виправдувальні; за джерелом формування — на первісні та похідні; залежно від відношення до предмета доказуван­ня — на прямі та непрямі; за механізмом їх формування — на особис­ті та речові. Частина 2 ст. 65 КПК України містить класифікацію до­казів за їх процесуальною формою.

Підставою для відмежовування первісних від похідних доказів є наявність проміжного носія доказової інформації одного і того ж виду. Так, похідними доказами є копії документів, виготовлені на місці події відбитки слідів та ін. Принцип безпосередності кримінального про­цесу зобов'язує слідчі та судові органи користуватися первісними доказами, оскільки зміна носія доказової інформації може мати своїми наслідками перекручення (незбереження у первісному вигляді) відо­мостей про подію злочину. Це, однак, не означає, що у кримінальному процесі відкидаються похідні докази. Коли використати первісний до­каз з тих чи інших причин неможливо, то похідний доказ у таких ви­падках може замінити собою первісний.
Докази поділяються на обвинувальні та виправдувальні щодо того обвинувачення, яке становить предмет розслідування та розгляду в певній справі. Обвинувальними є докази, що обґрунтовують, підтвер­джують обвинувачення, тобто встановлюють наявність злочину і вчи­нення його обвинуваченим, а також обставини, які обтяжують його відповідальність. До виправдувальних доказів належать ті докази, що спростовують або пом'якшують обвинувачення, — заперечують на­явність події злочину та винуватість обвинуваченого, а також встанов­люють обставини, що пом'якшують його відповідальність.

Можливість безпосередньо чи опосередковано встановлювати об­ставини, що входять до предмета доказування, надає фактичним даним 150 значення прямого чи непрямого доказу. Непрямі докази на відміну від прямих дозволяють встановити проміжні факти, на підставі яких вста­новлюються різні елементи головного факту. Головний факт — це поняття збірне. Воно включає такі елементи предмета доказування, як подія злочину та вчинення його обвинуваченим. Залежно від того, які обставини встановлює той чи інший доказ, він може бути прямим в одному випадку і непрямим у другому.
Процедура формування кожного окремого доказу дозволяє класи­фікувати їх на показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та інші документи.
Такі класифікації дають широку можливість для всебічного аналі­зу, визначення ролі та значення доказів, вибору оптимальних тактичних і методичних прийомів їх збирання, перевірки, дають змогу врахову­вати особливості кожного виду доказів при їх оцінці та обґрунтуванні процесуальних рішень.