Кримінальна справа не може бути порушена у випадку відсутно­сті до того достатніх підстав, а також при наявності обставин, які ви­ключають провадження у справі.
Перелік обставин, які виключають провадження у кримінальній справі, закріплений у ст. 6 КПК. Одні з них свідчать про відсутність матеріально-правових передумов для початку кримінально-процесуаль­ної діяльності, другі вказують на наявність певних процесуальних пере­пон до порушення і подальшого розслідування кримінальної справи.
До числа обставин, які виключають провадження у кримінальній справі, належать:
1. Відсутність події злочину.
Ця підстава застосовується в тих випадках, коли встановлено:
а) самого злочинного діяння, про яке надійшла заява чи повідом­лення, насправді не існувало;
б) подія мала місце, однак вона була результатом дій стихійних сил природи (попадання блискавки, землетрус, обвал, повінь);
в) шкідливі наслідки були результатом фізіологічних (захворюван­ня), фізичних (замерзання), хімічних (отруєння) процесів, прояв яких не залежав від інших осіб або дій самого потерпілого (замах на само­губство, самогубство і т. п.).

2. Відсутність у діянні складу злочину.

Ця підстава означає, що діяння вчинено певною особою, однак кримінальним законом воно не визнається злочинним, зокрема, якщо:
а) відсутній один із елементів складу злочину (у випадку відсут­ності об'єктивної сторони складу злочину слід застосовувати п. 1 ст. 6 КПК);
б) діяння хоча формально і містить ознаки злочину, але через мало- значність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяло і не могло заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспіль­ству або державі (ч. 2 ст. 11 КК);
в)  відсутні умови, за наявності яких діяння визнається злочинним (наприклад, повторність діяння);
г)  діяння вчинено в стані необхідної оборони або крайньої необ­хідності;
ґ) мала місце добровільна відмова від доведення злочину до кінця, а фактично вчинене не містить складу іншого злочину;
д)  мало місце заздалегідь не обіцяне переховування або недоне­сення про злочин, коли кримінальна відповідальність за це спеціально не передбачена.

3. Наявність акта амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з помилуванням окремих осіб.

Амністія — це повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів. Вона оголошується Законом про амністію (ч. 3 ст. 92 Кон­ституції України), і може бути передбачено: а) повне звільнення зазна­чених у ньому осіб від кримінальної відповідальності чи відбування покарання (повна амністія); б) часткове звільнення зазначених у ньому осіб від відбування призначеного судом покарання (часткова амністія).
Дія Закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до на­брання ним чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття Закону про амністію. У виняткових випад­ках, з метою припинення суспільно небезпечних групових проявів, чинність амністії може бути поширено на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов'язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у Законі про амністію (умовна амністія). Ці види амністії передбачені Законом України «Про застосування ам­ністії в Україні» (статті 2, 4). Відмова в порушенні кримінальної спра­ви можлива лише в разі повної або умовної амністії. Помилування здійснює Президент України (п. 27 ч. 1 ст. 106 Конституції) своїм Ука­зом, яким звільняє від відбування покарання окремих засуджених осіб або пом'якшує їм покарання. Порядок здійснення помилування регла­ментовано в Положенні про здійснення помилування, затвердженому Указом Президента України від 19 липня 2005 року № 1118/2005.

4. Недосягнення особою на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку.

Це окремий випадок відсутності в діянні складу злочину, однак законодавець виділив дану обставину в самостійну підставу.

5. Примирення обвинуваченого, підсудного з потерпілим у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, крім випадків, передбачених частинами 2, 4 і 5 ст. 27 КПК.

Мова йде про справи приватного обвинувачення, доля яких пов­ністю залежить від волевиявлення потерпілого. Примирення потерпі­лого з особою, на яку подано скаргу, до порушення кримінальної справи виключає необхідність початку кримінально-процесуальної діяльності.

6. Відсутність скарги потерпілого, якщо справу може бути поруше­но не інакше як за його скаргою, крім випадків, коли прокуророві на­дано право порушувати справи і за відсутності скарги потерпілого (ч. 3 ст. 27 КПК).

У цьому пункті маються на увазі справи приватного і приватно- публічного обвинувачення, які порушуються тільки за скаргою потер­пілого. Відсутність скарги в таких випадках тягне за собою відмову в порушенні кримінальної справи.

7. Смерть особи, яка вчинила злочин, за винятком випадків, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обстави­нами.

Дана обставина робить недоцільним провадження у кримінальній справі внаслідок смерті самого суб'єкта злочину, який підлягає при­тягненню до кримінальної відповідальності. Разом з тим за клопотан­ням заінтересованих осіб кримінальна справа порушується для реабі­літації померлого (тобто відновлення його честі, репутації) або для відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обставинами, передбаченими ст. 4005 КПК.

8. Наявність щодо особи вироку, що набрав законної сили, по тому ж обвинуваченню або ухвали чи постанови суду про закриття справи з тієї ж підстави.

Дане правило відповідає ст. 403 КПК, згідно з якою вирок, ухвала і постанова суду, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, посадових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.
Тут закріплена кримінально-процесуальна презумпція істинності вироку або іншого судового рішення, яке набрало законної сили. Ця презумпція тісно пов'язана з кримінально-правовим правилом про те, що особа не може бути двічі притягнута до кримінальної відповідаль­ності і засуджена за вчинення одного й того ж злочину. У тому числі згідно з ч. 2 ст. 7 КК України не можуть бути притягнені до криміналь­ної відповідальності в Україні громадяни України та особи без грома­дянства за вчинені на території України чи за її межами злочини, якщо вони зазнали кримінального покарання за межами України.
Ця обставина є втіленням у кримінально-процесуальне законодав­ство норми, що міститься в ч. 1 ст. 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відпові­дальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Тобто за фактом, який уже був одного разу предметом судового розгляду і одер­жав своє вирішення у відповідному судовому акті, провадження кримінально-процесуальної діяльності не може мати місце до скасу­вання у встановленому порядку прийнятого процесуального рішення органу судової влади.

9. Наявність щодо особи нескасованої постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи по тому ж обвинуваченню.
10. Наявність нескасованої постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні справи по тому ж факту.

Обставини, передбачені в пп. 9, 10, відповідають положенням ч. 4 ст. 25 і ч. 5 ст. 114 КПК, де передбачено, що постанови прокурора і слідчого, винесені відповідно до закону, є обов'язковими для виконан­ня всіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами. Тому наявність щодо особи нескасованої по­станови органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи по тому ж обвинуваченню або про відмову в порушенні справи по тому ж факту виключає порушення справи чи її розслідування.