Зважаючи на специфіку кримінально-процесуальної діяльності в цілому і процесу застосування заходів кримінально-процесуального примусу зокрема, слід виділити практично значущі цілі, яких прагне

досягти особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор та суддя (суд), обираючи щодо підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудже­ного запобіжний захід: запобігти спробам ухилитися від слідства та суду; запобігти спробам перешкодити встановленню істини у кримі­нальній справі або продовжити злочинну діяльність; забезпечити ви­конання процесуальних рішень.
Підстави застосування запобіжних заходів сформульовані законо­давцем уніфіковано стосовно всіх їх видів у ч. 2 ст. 148 КПК. Вони являють собою обґрунтоване припущення про можливу протиправну поведінку, а саме — що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, за­суджений намагатиметься ухилитися від слідства і суду або від вико­нання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність. Труднощі практичного характеру при обранні запобіжних заходів полягають у тому, що до­казування підстав їх застосування має прогностичний характер, тобто спрямоване у майбутнє, а тому й повинно ґрунтуватися на конкретних фактичних даних, які свідчать про обґрунтованість прийнятого рішен­ня. Постанова (ухвала) про застосування запобіжного заходу повинна спиратися на систему фактичних даних, які підтверджують ризик на­стання тих обставин, що зазначені у ч. 2 ст. 148 КПК, а тому і свідчать про необхідність його застосування. У зв'язку з цим слід визнати такою, що не відповідає закону, практику цитування особою, яка здійснює дізнання, слідчим або суддею в описово-мотивувальній частині поста­нови про застосування запобіжного заходу всіх підстав, зазначених у диспозиції ст. 148 КПК, без посилання на конкретні обставини, що свід­чать про їх наявність. Це не може розцінюватися як належне обґрунту­вання прийнятого рішення. Як зазначив Європейський суд з прав люди­ни у Рішенні «Ткачов проти України» від 13 грудня 2007 року, повторю­вання формальних підстав для взяття під варту, зазначених у ст. 148 КПК, без будь-якої спроби продемонструвати, яким чином вони застосовують­ся відносно справи заявника, не може бути розцінено як «відповідні» та «достатні» підстави застосування запобіжного заходу1.
Обґрунтування постанови про застосування запобіжного заходу є обов' язковою умовою забезпечення законності обмеження прав люди­ни, індивідуалізації вимог закону з урахуванням специфіки конкретної кримінальної справи і особи, яка вчинила злочин. У тих випадках, коли постанова викладається на типовому бланку із типовою мотивувальною частиною, вимога обґрунтованості не забезпечується, а тому й неза­конним є саме процесуальне рішення. У справі «Бєлєвіцький проти Росії» Європейський суд зауважив, що районний суд не мотивував свого рішення про тримання заявника під вартою, яке було викладене на заздалегідь підготовленому бланку, що включав мотивувальну час­тину. У зв'язку з цим Суд визнав, що судовий орган, не мотивуючи свого рішення щодо тримання особи під вартою, не дотримався прин­ципу захисту від свавілля, що є важливим елементом «законності» тримання під вартою у розумінні п. 1 ст. 5 Конвенції[1].
При вирішенні питання про обрання конкретного виду запобіжно­го заходу повинні також враховуватися обставини, передбачені у ст. 150 КПК, — тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, об­винувачується особа, її вік, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її харак­теризують. Вони мають оцінюватися у сукупності. Відповідно до рі­шення Конституційного Суду України від 8 липня 2003 року у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України про від­повідність Конституції України (конституційність) положень ст. 150 КПК щодо тяжкості злочину (справа про врахування тяжкості злочину при застосуванні запобіжного заходу) перелік цих обставин не є ви­черпним і при застосуванні запобіжного заходу тяжкість вчиненого злочину враховується поряд з іншими обставинами[2]. Таким чином, тяжкість вчиненого злочину не може бути єдиною підставою застосу­вання запобіжного заходу.

Виходячи з викладеного, умовами законності застосування запо­біжних заходів є такі положення: прийняття рішення про їх застосу­вання тільки після порушення кримінальної справи; вирішення даного питання компетентною особою; наявність підстав для обрання запо­біжного заходу, які знайшли своє відображення в описово-мотивувальній частині постанови про його застосування; виконання вимог закону щодо порядку прийняття рішення (надання згоди прокурором, забез­печення права обвинуваченого постати перед суддею і дати пояснення (при вирішенні питання про взяття під варту); відсутність службового імунітету обвинуваченого. Стосовно останнього чинний КПК не перед­бачає будь-яких особливостей застосування запобіжних заходів щодо окремих категорій осіб. Проте Конституція України та спеціальні за­кони встановлюють певні додаткові гарантії. Так, відповідно до ст. 80 Конституції України та Закону України «Про статус народного депу­тата України» від 17 листопада 1992 року народному депутату гаран­тується депутатська недоторканність на весь строк здійснення депу­татських повноважень. Народний депутат не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальнос­ті, затриманий чи заарештований. Аналогічні гарантії передбачені і щодо Уповноваженого Верховного Ради України з прав людини (ч. 3 ст. 20 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 року). Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року гарантує недоторканність судді, яка поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт і засо­би зв'язку, кореспонденцію, належне йому майно і документи. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи зааре­штований до винесення обвинувального вироку судом (ст. 13). Таке ж положення встановлено і щодо судді Конституційного Суду України (ст. 28 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жов­тня 1996 року). Окремо слід виділити недоторканність дипломатичних представників та консульських посадових осіб, передбачену Віден­ською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року та Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 січня 1993 року: «Глава дипломатичного пред­ставництва і члени дипломатичного персоналу користуються особис­тою недоторканністю і не можуть бути заарештовані або затримані; консульські посадові особи користуються особистою недоторканністю і не можуть бути затримані або заарештовані інакше як у разі пере­слідування за вчинення тяжкого злочину або виконання вироку (ухва­ли, постанови) суду, що набрав законної сили».

[1] Вісн. Верхов. Суду України. - 2008. - № 8 (96). - С. 30.

[2] Вісн. Конституц. Суду України. - 2003. - № 3. - С. 34.