Для законного і обґрунтованого порушення конкретної криміналь­ної справи необхідна наявність приводу і підстави.

Привід до порушення кримінальної справи — це передбачене за­коном джерело інформації, з якого орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя дізнаються про вчинений злочин або такий, що вчиняється чи готується; іншими словами — це джерело відомостей про злочин. З моменту появи приводу до порушення кримінальної справи почина­ється кримінальний процес (передбачена кримінально-процесуальним законодавством діяльність по його прийняттю, реєстрації і перевірці).
Частина 1 ст. 94 КПК містить вичерпний перелік джерел відомос­тей про злочин (приводів):
1. Заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, по­садових осіб, представників влади, громадськості або окремих грома­дян.
Заява (повідомлення) як привід до порушення кримінальної спра­ви — це направлена органам досудового переслідування (органам ді­знання, досудового слідства, прокурору) чи до суду, інформація про злочин, що засвідчена певною особою (заявником), яка вважає себе непричетною до його вчинення.
Зміст заяви (повідомлення) про злочин повинен відповідати вимо­гам закону до такого джерела доказу, як документ (ст. 83 КПК), тобто в ній повинні бути викладені або засвідчені обставини, які мають зна­чення для вирішення питання про порушення кримінальної справи. Заява (повідомлення) є приводом до порушення кримінальної справи, якщо вона містить хоча б один з двох елементів:
а) інформацію про ознаки злочину. Наприклад, заявник повідомляє про крадіжку, але просить не притягувати винного (яким є один з його близьких родичів) до відповідальності. Незважаючи на позицію заявни­ка, така заява буде приводом до порушення кримінальної справи;
б)  прохання про притягнення яких-небудь осіб до кримінальної відповідальності. Навіть якщо в такій заяві не містяться достатні дані про наявність ознак злочину, вона є приводом до порушення кримі­нальної справи — тягне за собою обов'язок прийняти заяву, переві­рити її і винести рішення (ознаки злочину можуть бути виявлені в ре­зультаті перевірки такої заяви з інших джерел).
Заява (повідомлення) є приводом до порушення кримінальної справи, якщо в ній містяться дані про першоджерело інформації. За аналогією з положенням ч. 3 ст. 68 КПК (не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме) заяви (повідомлення), що ґрунтуються на догадках, припущеннях, чутках або іншому невідо­мому першоджерелі, не можуть бути приводом до порушення кримі­нальної справи. Невідомість першоджерела (походження інформації) прирівнює таку заяву до анонімної, яка не може бути приводом до по­рушення справи (докладніше про особливості використання анонімної заяви про злочин див. далі).
Заяви або повідомлення представників влади, громадськості чи окремих громадян про злочин можуть бути усними або письмовими. Повідомлення ж підприємств, установ, організацій (тобто юридичних осіб) і посадових осіб повинні бути викладені лише в письмовій формі.
Стаття 95 КПК містить вимоги до порядку прийняття як усної, так і письмової заяви (повідомлення) про злочин.
При прийнятті усних заяв встановлюється особа заявника. Від­сутність документів, що посвідчують його особу, не є перешкодою для прийняття заяви про злочин. У таких випадках дані про особу заявни­ка заносяться до протоколу з його слів. Однак у подальшому, у про­цесі перевірки заяви (повідомлення) необхідно обов'язково переві­рити й вказані заявником дані про себе. Якщо ж заявник відмовляєть­ся повідомити дані про себе, то його заяву (повідомлення) слід розці­нювати як анонімну.
Інформація про заявлений злочин фіксується в спеціально призна­ченому для цього протоколі прийняття усної заяви про злочин або в протоколі слідчої дії (судового засідання), у процесі якої така заява була зроблена. Даний протокол підписується заявником та посадовою особою, яка прийняла заяву.
Обов'язок прийняти і зафіксувати усну заяву про злочин, незалеж­но від підслідності чи підсудності, покладається на осіб, уповноваже­них законом порушувати кримінальні справи (статті 4, 98 КПК).
При відмові заявника від підписання протоколу (або неможливості його здійснити, наприклад, коли заява про злочин надійшла по теле­фону, телеграфу, Інтернету, радіо тощо) приводом до порушення кри­мінальної справи, в разі підтвердження повідомленої інформації про злочин, буде не заява (повідомлення) (тобто не приводи, передбачені пп. 1, 2 ч. 1 ст. 94 КПК), а безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину (тобто п. 5 ч. 1 ст. 94 КПК).
Заявник попереджається про кримінальну відповідальність за за- відомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК), про що також відмічається в протоколі, і обов'язково засвідчується його підписом.
Особи, які не досягли 16-річного віку, не попереджаються про від­повідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину. Їм повинна бути лише роз'яснена необхідність повідомляти правду (за аналогією з допитом неповнолітнього свідка (ч. 3 ст. 168 КПК)).
Письмова заява повинна бути підписана особою, від якої вона подається. До порушення ж справи слід пересвідчитися в особі за­явника.
За загальним правилом, анонімки не реєструються як заяви (пові­домлення) про злочини і в кримінально-процесуальному порядку не розглядаються. Відповідно до п. 3.2 Інструкції про порядок прийман­ня, реєстрації та розгляду в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються1, вони фіксуються лише в режимно-секретних підрозділах і передають­ся до відповідних служб для використання при розкритті злочинів або запобіганні їм. Це означає, що коли в анонімній заяві (повідомленні) міститься інформація про суспільно небезпечне діяння, то така заява (повідомлення) може стати приводом для її перевірки засобами оперативно-розшукової діяльності. При встановленні ж у результаті такої перевірки ознак злочину приводом до порушення кримінальної справи буде безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, про­курором або судом ознак злочину (п. 5 ч. 1 ст. 94).

Анонімна заява (повідомлення) може мати ознаки майбутнього речового доказу (коли сам факт повідомлення є елементом об'єктивної сторони складу злочину). Першоджерелом речового доказу є сам пред­мет, тому анонімність речового доказу не впливає на його доказове значення. Наприклад, письмове повідомлення про вибух, який нібито готується, буде речовим доказом у справі про завідомо неправдиве по­відомлення про вибух (ст. 259 КК); письмове анонімне повідомлення про вчинення злочину конкретною особою може бути речовим доказом у справі про злочин, передбачений ст. 383 КК (завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину).
Якщо анонімна заява (повідомлення) має ознаки майбутнього речо­вого доказу, то при її отриманні повинні бути вжиті заходи для збережен­ня слідів, які на ній містяться (відбитки пальців, мікрочастинок, почер­ку, хімічного складу паперу, чорнил, фонограми телефонного повідом­лення (якщо анонімна заява про злочин надійшла в усній формі)).
Заявник попереджається про кримінальну відповідальність за за- відомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК), про що в нього відбирається відповідна підписка.
Стаття 271 КПК передбачає перелік осіб, за заявою (а у виняткових випадках — за згодою) яких може бути порушена кримінальна справа з приводу вчинення одного з діянь, передбачених статтями 2351, 2352, 2353 КК України, якими заподіяно шкоду інтересам виключно юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми. Такими особами є власник (співвласник) цієї юридичної особи;

2. Приводом до порушення кримінальної справи є також повідом­лення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з полич­ним (відмінність між першими двома приводами, передбаченими в ч. 1 ст. 94, лише в тому, що п. 2 передбачає повідомлення про злочини, які виходять від перерахованих суб'єктів. На наш погляд, виходячи з того, що ніяких відмінностей у розумінні сутності перших двох джерел про вчинення злочину немає, доцільно було б їх об'єднати в одному пункті, що й зроблено в проекті нового КПК).
3. Приводом до порушення кримінальної справи відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 94 КПК є явка з повинною. Явка з повинною є одним із видів позитивної післязлочинної поведінки. Сутність явки з повинною по­лягає в тому, що особа, яка вчинила злочин, заявляє про цей злочин і свою участь у ньому в правоохоронні органи, які уповноважені здій­снювати кримінальне переслідування за фактом вчинення злочину (в орган дізнання, слідчому, прокурору) або в суд чи судді.

Явку з повинною відповідно до чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства України слід розглядати як: а) привід до порушення кримінальної справи (п. 3. ч. 1 ст. 94 та ст. 96 КПК); б) обставину, яка пом'якшує відповідальність (п. 1 ч. 1 ст. 66 КК; в) обставину, яка в спеціально передбачених кримінальним законом випадках звільняє від кримінальної відповідальності (наприклад, явка з повинною особи, яка дала хабар (ст. 369 КК)); г) обставину, яка вра­ховується при обранні менш тяжкого запобіжного заходу (ст. 50 КПК); ґ) обставину, яка свідчить про дійове каяття, як підставу звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 45 КК, ст. 72 КПК); д) обставину, яка свідчить про визнання своєї вини, тобто як обвинувальний доказ. У зв'язку з таким великим значенням явки з повинною вона повинна прийматися не тільки до порушення кримінальної справи, а й після початку її провадження.
Явка з повинною як привід до порушення кримінальної справи має місце тільки тоді, коли вона є первинною інформацією про злочин і відповідно спричиняє тільки початок кримінально-процесуальної діяльності. Коли ж має місце зареєстрований у встановленому зако­ном порядку інший привід до порушення справи (наприклад, заява) або, тим більше, кримінальну справу вже порушено, то явка з повин­ною приводом у значенні п. 3. ч. 1 ст. 94 та ст. 96 КПК розцінювати­ся не буде.
Явка з повинною як привід до порушення кримінальної справи — це особисте, добровільне повідомлення заявником органу дізнання, дізна- вачу, слідчому, прокурору, судді або суду про злочин, вчинений чи під- готовлюваний ним, до порушення проти нього кримінальної справи.
Явка з повинною — це особисте повідомлення про злочин особою, яка причетна до його готування, замаху чи вчинення. У зв'язку з цим спірним є питання про те, чи обов'язкова особиста явка особи, яка вчинила злочин, у правоохоронні органи або ж допускається можли­вість заяви нею про злочин в іншій формі — письмово (і передачі через родичів, знайомих, адвоката), по телефону тощо. Суть проблеми по­лягає не стільки у формі заяви, скільки в тому, щоб ця заява супрово­джувалася передачею заявника в руки правосуддя. Отже, ситуація явки з повинною буде виникати у всіх випадках звернення особи в право­охоронні органи із заявою про вчинений нею злочин, коли така заява супроводжується одночасною передачею цією особою себе в руки правосуддя, незалежно від форми заяви і факту особистої явки в якесь зазначене місце чи приміщення.
Особливістю і обов'язковою умовою явки з повинною як приводу до порушення кримінальної справи є добровільність. Однак термін «добровільність» є неоднозначним і в контексті ст. 96 КПК може тлу­мачитися в двох значеннях: ініціативи та наявності чи відсутності примусу.
Що стосується ініціативи, то слід зазначити, що в основі волеви­явлення при явці з повинною лежать різноманітні фактори, які за ха­рактером мотивації можна поділити на: а) внутрішні фактори особи, яка з' явилася з повинною, що визначають мотивацію її поведінки (страх перед кримінальним покаранням, прагнення до безпеки, душев­ного комфорту, сором за себе і свої вчинки, жаль про вчинене, каяття тощо); б) зовнішні фактори, які стимулюють до явки з повинною. До таких належать правова і фактична ситуації, які склалися після вчи­нення злочину. Суть правової ситуації як фактора, що стимулює до явки з повинною, полягає в послідовному заохочуванні зі сторони держави подібного роду поведінки. Фактична ситуація як зовнішній фактор, що визначає мотивацію поведінки особи, яка вчинила злочин, і який лежить в основі волевиявлення при явці з повинною, — це су­купність життєвих обставин, які формують установку і стимулюють до відповідної поведінки. Такі обставини можуть мати як позитивний (наприклад, осудження вчиненого з боку близьких і родичів особи, яка вчинила злочин (якщо їм відомо про цей факт), пропагандистська компанія в засобах масової інформації), так і негативний характер (на­приклад, розуміння особою (помилково чи правдиво) того, що право­охоронним органам відомо про її причетність до вчинення злочину, отримання інформації про намір співучасників здатися першими).
Вважаємо, що у випадках, коли проглядається вплив на особу, яка вчинила злочин, з метою формування в неї волевиявлення до явки з повинною (наприклад, з боку родичів або співробітників правоохорон­них органів), його не слід розцінювати як відсутність (чи навіть обме­ження) добровільності.
Добровільність у розумінні відсутності примусу (на наш погляд, саме в цьому аспекті йдеться про цю обов' язкову умову у ст. 96 КПК) означає, що особа, незважаючи на фактори, які призвели до формуван­ня її волевиявлення по явці з повинною, на наявність чи відсутність стороннього впливу, мала реальну можливість не з' являтися з повин­ною, однак все-таки вирішила повідомити про вчинене.
Щоб мати властивості приводу до порушення кримінальної справи, явка з повинною повинна бути зроблена до того моменту, коли право­охоронним органам стане відомо про вчинений злочин з будь-якої за­яви чи повідомлення в результаті безпосереднього виявлення ознак злочину. Явка з повинною, після того як одержано заяву чи повідо­млення про злочин, втрачає значення приводу до порушення кримі­нальної справи незалежно від того, потребує чи ні вказана заява або повідомлення перевірки, чи містить вона достатні дані, які вказують на ознаки злочину. Таким чином, не є явкою з повинною (приводом до порушення кримінальної справи) повідомлення, отримане після за­тримання особи за підозрою у вчиненні злочину чи обрання щодо неї запобіжного заходу або притягнення її як обвинуваченого в тому ж самому злочині, у вчиненні якого вона зізнається. Водночас пові­домлення обвинуваченого (підозрюваного) про вчинення ним інших злочинів, якщо він обґрунтовано вважає (і це дійсно так), що органам розслідування ще невідомо про їх вчинення або про його участь у їх вчиненні, слід розцінювати як явку з повинною (привід до порушення кримінальної справи).
Заява про явку з повинною може бути зроблена як в усній, так і в письмовій формі.

4. Приводом до порушення кримінальної справи є повідомлення, опубліковані в пресі (п. 4 ч. 1 ст. 94 КПК). Повідомлення, опубліко­вані в пресі, — це статті, замітки, фейлетони тощо. Під пресою ро­зуміються періодичні і продовжувальні видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію, а також додатки до них у вигляді видань газетного та журнального типу (ст. 1 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»).
5. Безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину означає, що ці органи та особи самі, незалеж­но від чиїхось заяв і повідомлень (тобто приводів, зазначених у пп. 1-4 ч. 1 ст. 94 КПК), виявляють ознаки злочину (наприклад, орган дізнан­ня — при провадженні оперативно-розшукової діяльності, слідчий при розслідуванні іншої кримінальної справи, прокурор — при здій­сненні нагляду, суддя — у процесі розгляду справи). Формальним моментом відліку початку процесуальної діяльності в таких випадках є складання вказаними органами або посадовими особами процесу­ального документа, в якому буде міститися ця інформація (наприклад, рапорту, акта, довідки, протоколу).

Вказані джерела відомостей про злочини (приводи) можуть бути використані в доказуванні після порушення кримінальної справи як джерело доказів — «інші документи».
Підстава для порушення кримінальної справи — достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину (ч. 2 ст. 94 КПК). Тлумачити дану норму необхідно з урахуванням таких обставин:
а) достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину, можуть міститися як у самому приводі до порушення кримінальної справи (наприклад, у рапорті оперативного співробітника про отримані в про­цесі оперативно-розшукової діяльності результати; у заявах, повідом­леннях), так і в матеріалах їх перевірки (наприклад, у протоколі огляду місця події, поясненнях очевидців, в акті ревізії);
б)  таких даних повинно бути достатньо для ймовірного висновку про наявність злочину, тобто рішення про порушення кримінальної справи може ґрунтуватися на фактах, які, за припущенням, є встанов­леними. Ймовірний характер підстав обумовлює приблизну кваліфіка­цію злочину при порушенні кримінальної справи;
в)  під ознаками злочину слід розуміти окремі риси події, харак­терні для злочину чи його матеріальних наслідків. Це стосується більшою мірою елементів об'єктивної сторони злочину та його об'єкта. Для порушення кримінальної справи не обов'язково потріб­но встановлювати інші ознаки складу злочину, це завдання подальших стадій. Акцент не на самому злочині, а на його ознаках дає підстави вважати, що потрібно вживати (зокрема, у постанові про порушення кримінальної справи) формулювання про порушення справи не за фактом самого злочину (наприклад, крадіжки), а за фактом наявності окремих ознак певного злочину (в нашому випадку такої ознаки, як пропажа).
Така позиція має важливе практичне значення, оскільки при ви­користанні вказаного формулювання винесення нової постанови про порушення кримінальної справи у зв'язку із встановленням інших фактичних даних, що тягнуть за собою необхідність зміни кваліфіка­ції, — непотрібне.
Тут не слід плутати можливість і необхідність порушення кримі­нальної справи у випадку встановлення в процесі розслідування нових злочинних діянь або інших осіб, які причетні до вчинення розслідува­ного чи інших злочинів. У таких випадках порушення кримінальної справи (провадження в кримінальній справі) шляхом винесення нової постанови повинно бути обов'язковим. І в подальшому має вирішува­тися питання про можливість (чи неможливість) об'єднання цих справ та провадження спільного розслідування.