Розділ X. Перехідні положення
1. Рішення про надання в користування земельних ділянок, а також про вилучення (викуп) земель, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу.
Даний пункт Перехідних положень підтверджує чинність рішень про надання та вилучення (викуп) земельних ділянок, які були прийняті до 1 січня 2002 р. відповідно до статей 17—19, 27—29, 31—34 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р., але не виконані до настання зазначеної дати. Йдеться про рішення сільських, селищних, міських, районних, обласних рад та Верховної Ради України: 1) щодо надання земельних ділянок громадянам та юридичним особам у користування; 2) щодо вилучення земельних ділянок для державних та громадських потреб; 3) щодо викупу земельних ділянок, які перебувають у колективній чи приватній власності, для державних і громадських потреб. Слід зауважити, що такі рішення мають бути прийняті відповідно до вимог ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. щодо процедури прийняття таких рішень. Так, якщо відповідна рада прийняла до 1 січня 2002 р. рішення про вилучення або викуп земельної ділянки для державних чи громадських потреб, але користувач чи власник земельної ділянки не погоджуються з таким рішенням, то з 1 січня 2002 р. таке рішення повністю втрачає силу і не підлягає виконанню.
2. Клопотання і заяви щодо відведення земельних ділянок, не вирішені на момент введення в дію цього Кодексу, реалізуються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції у порядку та з додержанням вимог цього Кодексу.
Клопотання юридичних осіб та заяви громадян про надання їм земельних ділянок у користування чи у власність, подані ними до відповідних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування до 1 січня 2002 р., щодо яких не були прийняті рішення про задоволення чи відхилення, підлягають розглядові органами, які відповідно до цього Кодексу мають право розглядати такі клопотання і заяви та приймати відповідні рішення. При цьому, якщо клопотання чи заява не можуть бути задоволені у розмірі, зазначеному в них, то відповідний орган має право запропонувати інший можливий варіант надання земельної ділянки у власність чи користування. Так, якщо приватна юридична особа подала до 1 січня 2002 р. клопотання про надання їй земельної ділянки у постійне користування, то орган виконавчої влади чи місцевого самоуправління, до якого подане клопотання, може запропонувати надати цій юридичній особі земельну ділянку у власність чи оренду, оскільки відповідно до цього Кодексу приватні юридичні особи не мають права на отримання земельних ділянок у постійне користування. Таке право мають лише державні та комунальні юридичні особи.
3. У випадках, коли земельні ділянки надані в оренду до введення в дію цього Кодексу органами, повноваження яких з надання земельних ділянок з прийняттям цього Кодексу змінені, продовження строку оренди зазначених земельних ділянок здійснюється органами, що мають право надання вказаних земель за цим Кодексом.
До введення в дію цього Кодексу повноваження щодо надання земельних ділянок в оренду здійснювалися радами. З 1 січня 2002 р. надання земельних ділянок в оренду здійснюють органи, зазначені у п. 12 Перехідних положень. Згідно з цим пунктом до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади. Таким чином, до розмежування земель державної і комунальної власності продовження строків договорів оренди землі, укладених до 1 січня 2002 р., здійснюють: у межах населених пунктів — сільські, селищні чи міські ради, а за межами населених пунктів — відповідні державні адміністрації. Після розмежування земель державної і комунальної власності продовження строків договорів оренди землі, укладених до 1 січня 2002 р., будуть здійснювати органи, зазначені у ст. 5 Закону України «Про оренду землі»: щодо земель, які перебуватимуть у державній власності — районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів АР Крим та Кабінет Міністрів України, а щодо земель, які перебуватимуть у комунальній власності — сільські, селищні та міські ради.
4. Матеріали погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) земель, щодо яких на момент введення в дію цього Кодексу не прийнято відповідних рішень, підлягають розгляду відповідно до цього Кодексу.
Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 р., яка була чинною до 1 січня 2002 р., тобто до набрання чинності цим Кодексом, передбачав можливість вилучення та викупу земельних ділянок, які перебували відповідно у користуванні чи власності громадян та юридичних осіб, для державних та громадських потреб. Для проведення такого вилучення чи викупу Земельний кодекс 1992 р. визначав спеціальні правила (статті 31—34). Згідно зі ст. 31 цього Кодексу вилучення (викуп) земельних ділянок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям провадилося за згодою власників землі й землекористувачів на підставі рішень Верховної Ради України та місцевих рад. Обов'язковою умовою такого вилучення (викупу) було їх попереднє погодження з власниками та користувачами земельних ділянок. Так, ст. 34 Кодексу 1992 р. було визначено, що підприємства, установи і організації, заінтересовані у вилученні (викупі) земельних ділянок, зобов'язані були до початку проектування погодити з власниками землі і землекористувачами та місцевими радами, а також спеціально уповноваженими на те органами державного управління з охорони і використання земель місце розташування об'єкта, розмір ділянки та умови її вилучення (викупу) з урахуванням комплексного розвитку території, який би забезпечував нормальне функціонування на цій ділянці та прилеглих територіях усіх інших об'єктів, умови проживання населення і охорону навколишнього середовища. При цьому попереднє погодження місць розташування об'єктів, розмірів намічуваних для вилучення (викупу) земельних ділянок та умов їх відведення провадилися місцевими радами, які мали право вилучати ці ділянки.
Якщо на підставі затверджених матеріалів попереднього погодження місця розташування об'єкта на наміченій для вилучення (викупу) земельній ділянці, її розмірів та умов відведення відповідна рада не прийняла до 1 січня 2002 р. рішення про вилучення (викуп) земельної ділянки, то з 1 січня 2002 р., тобто з моменту введення в дію цього Кодексу, рішення зазначених рад про попереднє погодження втрачають силу. Особа, зацікавлена у вилученні земельної ділянки після 1 січня 2002 р., повинна знову провести попереднє погодження відповідно до вимог ст. 151 Земельного кодексу, прийнятого 25 жовтня 2001 р.
5. Право на проведення розвідувальних робіт на земельних ділянках за дозволами, одержаними до введення в дію цього Кодексу, зберігається до закінчення строку, обумовленого дозволами.
Якщо дозвіл на проведення розвідувальних робіт на земельних ділянках незалежно від форми власності наданий до 1 січня 2002 р., але розвідувальні роботи не були розпочаті або завершені до цієї дати, то він є чинним і після 31 грудня 2001 р., якщо строк чинності дозволу, встановлений при його наданні, не завершився.
6. Громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. При переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств, у довгострокову оренду строк оренди визначається селянським (фермерським) господарством відповідно до закону. При цьому розмір орендної плати за земельні ділянки не повинен перевищувати розміру земельного податку.
Згідно зі ст. 92 ЗК України, який набрав чинності 1 січня 2002 р., право постійного користування земельними ділянками можуть набувати лише державні та комунальні юридичні особи. Громадяни та приватні юридичні особи не можуть мати земельні ділянки на праві постійного користування. Однак у п. б Перехідних положень визначений перехідний період, протягом якого громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 1 січня 2002 р., але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 р. переоформити право постійного користування на право власності або право оренди. Вибір права на землю — права власності чи права оренди — здійснює особа, яка переоформлює право постійного користування землею. Однак, якщо земельна ділянка, надана громадянинові чи юридичній особі у постійне користування, не може бути передана їм у власність через заборони, визначені цим Кодексом, то така земельна ділянка може бути передана зазначеним громадянинові чи юридичній особі в оренду.
За загальним правилом, при переоформленні права постійного користування на право власності власники земельних ділянок мають сплатити їх вартість. Однак кожний громадянин України має право отримати безоплатно у власність земельну ділянку у розмірі, зазначеному у ст. 121 цього Кодексу.
При переоформленні права постійного користування земельними ділянками на довгострокову оренду фермерські господарства користуються певними пільгами. По-перше, визначення строку довгострокової оренди земельної ділянки здійснюється не за домовленістю сторін, а фермерським господарством в односторонньому порядку. По-друге, розмір орендної плати за земельні ділянки, право постійного користування на які переоформлене на право оренди, не може перевищувати розміру земельного податку.
7. Громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.
Даний пункт перехідних положень підтверджує чинність прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки у розмірах, у яких ці ділянки були надані у власність, тимчасове користування, в тому числі оренду, до 1 січня 2002 р. Слід зазначити, що потреби в такому підтвердженні немає, оскільки даний Кодекс не обмежує розміри земельних ділянок, які можуть бути у власності чи оренді громадян та юридичних осіб. Обмеження, визначені у п. 13 Перехідних положень, є тимчасовими.
8. Сільськогосподарські підприємства, які до введення у дію цього Кодексу уклали з власниками земельних часток (паїв) договори оренди, можуть, за бажанням власників цих часток (паїв), замовити землевпорядній організації виконання землевпорядних робіт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), видачі їх власникам державних актів на право власності на землю та оплатити виконання таких робіт. Сільськогосподарське підприємство мас переважне право на оренду земельних ділянок у таких громадян на строк, що був обумовлений у договорі оренди земельної частки (паю), або, за погодженням сторін, на інший строк.
Як відомо, протягом 1992—1999 років практично всі колективні та інші недержавні сільськогосподарські підприємства України отримали землю у колективну власність, а їх члени — право на земельну частку (пай) з цих земель, яке по-свідчувалося сертифікатами на право на земельну частку (пай). Відповідно до Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р. протягом 2000 року переважна більшість таких сільськогосподарських підприємств були реорганізовані у сільськогосподарські підприємства ринкового типу (приватні підприємства, товариства з обмеженою відповідальністю, фермерські господарства тощо), які здійснюють свою діяльність на основі не колективної, а приватної власності на землю та майно. При цьому всі колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, за винятком невеликої кількості з них, що стали засновниками сільськогосподарських підприємств ринкового типу, припинили членство у колективних господарствах, маючи право на земельну частку (пай). Оскільки земельна частка (пай) є умовною земельною ділянкою, межі та місцерозташування якої не визначені в натурі, то переважна більшість власників земельних часток (паїв) передали такі паї в оренду, як правило, тому сільськогосподарському підприємству, яке стало правонаступником колишнього колективного сільськогосподарського підприємства. Водночас кожен власник земельної частки (паю) має право виділити його в натурі й отримати у приватну власність безоплатно земельну ділянку, право на яку посвідчується державним актом на право приватної власності на землю. Роботи щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі здійснюються землевпорядними організаціями за плату. На жаль, селяни — власники земельних часток (паїв) не завжди можуть оплатити вартість таких робіт і отримати замість земельної частки (паю) конкретну земельну ділянку у приватну власність. Тому в даному пункті Перехідних положень міститься рекомендація сільськогосподарським підприємствам, які орендують земельні частки (паї) у їх власників, надавати останнім допомогу в оплаті робіт щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі. З метою компенсації сільськогосподарському підприємству витрат з оплати таких робіт громадяни, які отримують земельні ділянки замість земельних часток (паїв), зобов'язуються передати їхні земельні ділянки в оренду такому сільськогосподарському підприємству, яке утримуватиме певну частину орендної плати за земельні ділянки аж до повної компенсації понесених ним витрат на оплату землевпорядних робіт. На практиці з метою реалізації положень даного пункту сільськогосподарське підприємство, власник земельної частки (паю) та землевпорядна організація укладають тристоронню угоду, в якій викладаються зазначені зобов'язання сторін.
9. Громадяни — власники земельних часток (паїв) можуть виділяти земельні ділянки в натурі (на місцевості) єдиним масивом.
Громадянин — власник земельної частки (паю) має право на виділення належної йому частки в натурі у вигляді земельної ділянки. Однак не всі громадяни, ставши власниками земельних ділянок, можуть самостійно використовувати їх за цільовим призначенням — для ведення товарного сільськогосподарського виробництва чи особистого селянського господарства. Крім цього, враховуючи невеликий розмір земельної ділянки, отриманої шляхом виділення у натурі земельної частки (паю), який у середньому по країні становить 4 га, власники таких земельних ділянок часто виявляють бажання об'єднуватися з метою спільного обробітку чи спільного використання таких ділянок, а також з метою передачі їх в оренду фермерському господарству чи сільськогосподарському підприємству. Таким чином, даний пункт Перехідних положень надає громадянам — власникам земельних часток (паїв) право на виділення належних їм паїв єдиним масивом. Це означає, що виділені в натурі ділянки таких громадян мають бути розміщені суміжно (одна біля одної) і на одному полі, якщо сумарний розмір земельних ділянок, що виділяються в натурі єдиним масивом, дорівнює розміру поля. З метою виділення земельних часток (паїв) єдиним земельним масивом їх власники повинні подати до відповідної ради заяви з проханням про виділення земельних паїв єдиним масивом.
10. Рішення про розмежування земель державної і комунальної власності в межах населених пунктів приймають відповідні сільські, селищні, міські ради за погодженням з органами виконавчої влади, а за межами населених пунктів — органи виконавчої влади за погодженням з відповідними органами місцевого самоврядування. Кабінет Міністрів України здійснює:
а) визначення меж земельних ділянок, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, що належать до сфери управління Президента України, Верховної Ради України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищого арбітражного суду України, Генеральної прокуратури України, центральних органів виконавчої влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук, інших державних наукових установ та організацій;
б) визначення меж земельних ділянок, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, що перебувають у сфері управління Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій.
Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації визначають межі земельних ділянок, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, що перебувають у сфері управління районних державних адміністрацій.
У п. 10 Перехідних положень викладений основний підхід до розмежування земель державної і комунальної власності. Варіанти такого розмежування в межах населених пунктів розробляються і затверджуються відповідною сільською, селищною чи міською радою, а органи виконавчої влади мають лише право погодження запропонованого радою варіанту розмежування, що передбачає або надання згоди, або накладення своєрідного «вето». В останньому випадку рада має підготувати інший варіант розмежування земель. При проведенні розмежування земель державної і комунальної власності за межами населених пунктів варіант розмежування розробляється та затверджується відповідним органом виконавчої влади, а відповідна рада має лише право погодження запропонованого цим органом варіанту.
При розмежуванні земель державної і комунальної власності як у межах населених пунктів, так і за їх межами право визначення меж земельних ділянок, на яких розташовані зазначені у підпунктах «а» і «б» цього пункту об'єкти, належить Кабінету Міністрів України, а право визначення меж земельних ділянок, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, що перебувають у сфері управління районних державних адміністрацій, належить Раді міністрів АР Крим, обласній Київській і Севастопольській міським державним адміністраціям.
11. Витрати, пов'язані із розмежуванням земель дер вної та комунальної власності, здійснюються за раху коштів відповідних бюджетів.
Як зазначено у п. 10 Перехідних положень, розмежува-земель державної і комунальної власності здійснюють як ор ни державної виконавчої влади, так і органи місцевого самов дування. Залежно від органу, який здійснює таке розмежув ня, фінансування робіт з розмежування здійснюється за р нок відповідно державного та місцевих бюджетів. Детал порядок фінансування робіт з розмежування земель держав;, та комунальної власності визначається Законом України «Г; розмежування земель державної та комунальної власності»;
12. До розмежування земель державної і комуналь власності повноваження щодо розпорядження землям: межах населених пунктів, крім земель, переданих у при тну власність, здійснюють відповідні сільські, селии міські ради, а за межами населених пунктів — відлові органи виконавчої влади.
У п. 12 Перехідних положень визначений тимчасовий рядок здійснення функції власника земель, які перебувают власності держави, тобто функції розпорядження цими з лями. Зазначений тимчасовий порядок діятиме до заверш ня розмежування цих земель на землі державної та комуна ної власності. Після завершення розмежування земель розпорядження ними буде здійснюватися в порядку, визначеному у статтях 83 та 84 Земельного кодексу.
Згідно зі ст. 83 Кодексу повноваження щодо розпорядження землями комунальної власності покладені на органі місцевого самоврядування — ради. А статтею 84 Кодексу визначено, що розпорядження землями державної власності є виключною прерогативою органів державної виконавчої влади. Однак до проведення розмежування розпорядження землями державної власності, розташованими у межах населених пунктів, здійснюють не державні органи, а органи місцевого самоврядування — сільські, селищні та міські ради, а за їх межами — органи державної виконавчої влади.
Слід підкреслити, що в цьому пункті йдеться про тимчасовий порядок здійснення лише функції розпорядження землями державної власності від імені держави — власника таких земель. Розпорядження землями передбачає здійснення відчуження земельних ділянок шляхом їх продажу (приватизації), а також передачу земельних ділянок у постійне користування чи оренду. Проте функцію розпорядження землями державної власності слід відрізняти від функції управління земельним фондом країни. Якщо розпорядження землями державної власності є функцією їх власника, яка поширюється виключно на землі, які перебувають у власності держави, то управління землями є функцією держави як політичного суверена і поширюється на весь земельний фонд країни незалежно від форми власності на земельні ділянки. До функцій управління земельним фондом належать моніторинг ґрунтів, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, ведення державного земельного кадастру, затвердження проектів та схем землеустрою, реєстрація прав на земельні ділянки та видача громадянам та юридичним особам документів, що посвідчують їх права на земельні ділянки.
Згідно зі ст. 143 Конституції України окремі повноваження органів виконавчої влади можуть надаватися (делегуватися) законом органам місцевого самоврядування. Так, згідно зі ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. ряд повноважень органів державної
влади був делегований виконавчим органам сільських, селищних та міських рад. Так, виконавчим органам сільських, селищних та міських рад були делеговані повноваження щодо:
1) реєстрації суб'єктів права власності на землю; реєстрації права користування землею і договорів на оренду землі;
2) видачі документів, що посвідчують право власності і право користування землею;
3) організації і ведення земельно-кадастрової документації;
4) погодження проектів землеустрою;
5) здійснення контролю за виконанням проектів і схем землеустрою, проектів внутрішньогосподарського землеустрою. Однак даний пункт Перехідних положень не визначає порядок здійснення управління земельним фондом країни, а отже не змінює порядок здійснення органами місцевого самоврядування делегованих їм функцій управління земельним фондом країни.
13. На період до 1 січня 2010 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.
Пунктом 13 Перехідних положень установлений тимчасовий мораторій на придбання у власність громадянами та юридичними особами земельних ділянок сільськогосподарського призначення у розмірі, що перевищує 100 гектарів. Мораторій поширюється на всі види земель сільськогосподарського призначення, які набуваються у приватну власність, а саме на землі для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства та садівництва. Мораторієм визначається граничний сукупний розмір земель сільськогосподарського призначення незалежно від того, якою кількістю земельних ділянок — однією, двома чи більше — вони представлені. Однак, якщо громадянин успадковує за законом земельну ділянку сільськогосподарського призначення, вже маючи у приватній власності земельну ділянку (земельні ділянки) сільськогосподарського призначення площею 100 гектарів, то в такому випадку загальна площа земель сільськогосподарського призначення, що перебуватиме у приватній власності громадянина, може бути збільшена на площу успадковуваної земельної ділянки і перевищуватиме 100 гектарів. Мораторій на придбання у приватну власність земель сільськогосподарського призначення загальною площею 100 гектарів діє до 1 січня 2010 р. Як передбачається, до завершення дії цього мораторію в нашій країні буде повністю сформоване законодавство про ринковий обіг земель та створені інші інститути ринкового впливу держави на процеси переходу права власності на землю з тим, щоб уникнути таких негативних суспільних явищ, як спекуляція землею, концентрація земель, особливо сільськогосподарських угідь, у руках невеликої кількості осіб, обезземелення селян тощо.
14. До 1 січня 2005 року забороняється внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств.
Внесення права на земельну частку (пай), як і іншого майна чи майнових прав, до статутного фонду господарського товариства тягне за собою і перехід права власності на земельну частку (пай) до господарського товариства. Пунктом 14 Перехідних положень установлений мораторій на таку передачу. Дане положення обумовлене занепокоєністю щодо можливого відтворення так званих колективних сільськогосподарських підприємств, які були в результаті цілеспрямованої державної політики реорганізовані у сільськогосподарські господарства ринкового типу, в новій, «ринковій» формі.
15. Встановити, що громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї),
крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.
У п. 15 Перехідних положень установлений мораторій на відчуження ряду земель сільськогосподарського призначення на підставі певних цивільно-правових угод. По-перше, даний мораторій поширюється на відчуження таких видів земель сільськогосподарського призначення, як: земельні ділянки, надані для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; земельні ділянки, надані для ведення фермерського господарства (такі ділянки є різновидом земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва); земельні частки (паї), власники яких мають право на отримання у власність земельних ділянок зі складу земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. При цьому під даний мораторій не підпадає відчуження таких видів земель сільськогосподарського призначення, як землі, надані громадянам для ведення особистого селянського господарства та садівництва. По-друге, даний мораторій забороняє лише відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, яке здійснюється на підставі таких цивільно-правових угод, як купівля-продаж та дарування. Водночас мораторій не поширюється на відчуження земель сільськогосподарського призначення на підставі договору міни. При цьому не вимагається, щоб обидві сторони за договором міни відчужували земельні ділянки. Даний пункт допускає обмін земельної ділянки на іншу річ, наприклад, автомобіль, будинок тощо. Крім цього, мораторій не поширюється на такі види переходу права власності на землю, як успадкування ділянки за законом чи заповітом, викуп земельних ділянок для суспільних потреб, а також у разі звернення стягнення на земельну ділянку за рішенням суду. Іншими словами, даний пункт Перехідних положень не містить мораторію на передачу земельних ділянок сільськогосподарського призначення у заставу (іпотека).
16. Громадянам — власникам земельних часток (паїв) за їх бажанням виділяються в натурі (на місцевості) земельні ділянки з видачею державних актів на право власності на землю.
У даному пункті перехідних положень закріплена норма про те, що кожний власник земельної частки (паю) має право на виділення у натурі належної йому земельної частки (паю) у вигляді земельної ділянки та одержання державного акта на право приватної власності на землю. Для виділення земельної частки (паю) у натурі потрібно, щоб її власник виявив таке бажання шляхом подання до відповідної ради заяви про виділення земельної частки (паю) у натурі. Роботи по виділенню земельних часток (паїв) у натурі та видачі їх власникам державних актів на право приватної власності на землю здійснюються державними або приватними землевпорядними організаціями, які мають ліцензії на виконання таких робіт. Якщо роботи з виділення земельних часток (паїв) у натурі фінансуються з бюджету, то договори з землевпорядними організаціями на виконання зазначених робіт укладають відповідні ради. Якщо ж такі роботи фінансуються сільськогосподарськими підприємствами, які орендують земельні частки (паї), власниками земельних часток (паїв) або іншими особами, то зазначені договори з землевпорядними організаціями укладають відповідно сільськогосподарські підприємства, власники земельних часток (паїв) або інші особи.
17. Сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючи-ми документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства. Сертифікати на право на земельну частку (пай) с дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.
Сертифікати на право на земельну частку (пай) є виданими державою документами, які підтверджують наявність у особи права на земельну частку (пай). За своєю юридичною природою право на земельну частку (пай) є правом на частку землі із земель колишнього колективного чи іншого сільськогосподарського підприємства, яке отримало землю у колективну власність. Оскільки місцезнаходження та межі земельної частки (паю) на місцевості не визначені, то її розмір визначається в умовних кадастрових гектарах. Тому, маючи земельну частку (пай), її власник цілком природно може або здійснити її відчуження на підставах та у випадках, не заборонених цим Кодексом, або ж вимагати виділення її в натурі у вигляді земельної ділянки.
Слід зазначити, що відповідно до Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р. сертифікати на право на земельну частку (пай) проголошувалися право-встановлюючими документами, що засвідчують право володіння, користування та розпорядження земельною часткою (паєм). На цій підставі селянам — власникам земельних часток (паїв) було рекомендовано передавати земельні частки (паї) в оренду. Даним пунктом Перехідних положень уточнюється юридичне значення сертифіката як правоустановлюючого документа, що дає власникові земельної частки (паю) лише право на виділення частки у натурі. Тим самим фактично встановлена заборона на передачу після 1 січня 2002 р. земельних часток (паїв) в оренду. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення земельної частки (паю) у натурі у вигляді земельної ділянки та видачі її власникові державного акта на право приватної власності на землю. У разі отримання державного акта сертифікат підлягає поверненню районній державній адміністрації, яка його видала.
