Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р., набрав чинності з 1 січня 2004 р. Виходячи із Прикінцевих та перехідних положень, Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 р. із змінами, внесеними до нього, а також Закон Української РСР «Про затвердження Цивільного кодексу Укра­їнської РСР», визнані такими, що втратили чинність з 1 січня 2004 р.
Прикінцеві та перехідні положення передбачають необхідність здійснення низки юридично-технічних дій, які мають привести у відповідність із положен­нями нового ЦК цивільне законодавство України в цілому, а також норматив­но-правові акти, що знаходяться в органічному зв'язку із цим Кодексом.
Оскільки при прийнятті нового ЦК була вилучена книга «Міжнародне при­ватне право», а Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 р., в тому числі норми розділу 8 якого регулювали відносини, ускладнені іноземним еле­ментом, втратили чинність, особливо важливого значення набуває прийняття 23 червня 2005 р. Закону України «Про міжнародне приватне право».
За загальним правилом ЦК України застосовується до тих відносин, що ви­никли після набрання ним чинності, тобто після 1 січня 2004 р. Але, оскільки акти цивільного законодавства не мають зворотної сили і це підтверджується положенням про те, що ЦК застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності, відповідно до ст. 4 Прикінцевих та перехідних положень щодо цивільних відносин, що виникли до набрання чинності ЦК, його норми застосовуються тільки до тих прав і обов'язків, що виникли або продов­жують існувати після набрання ним чинності. Отже, ЦК поширюється на права і обов'язки, які хоча і виникли до 1 січня 2004 р., але не припиняються і трива­ють після 1 січня 2004 р. Такий підхід законодавця до врегулювання цивільних відносин є певною новелою.
Норми нового ЦК поширюються також на спадщину, яка хоча і відкрилася до 1 січня 2004 р., але не була прийнята ніким із спадкоємців до цієї дати. Спеці­альна норма про надання зворотної сили ст. 1277 ЦК (про відумерле майно) по­ширена на спадщину, від дня відкриття якої до набрання чинності ЦК спливло не менше одного року.
Оскільки загальні строки позовної давності передбачають можливість пред'явлення позовів упродовж трьох років з моменту порушення цивільного права або охоронюваного законом інтересу (цей строк може бути відповідно до норм ЦК в окремих випадках й іншим), виникає питання про застосування норм про позовну давність, передбачену новим ЦК. Правила про позовну давність відповідно до ст. 6 Прикінцевих та перехідних положень можуть бути поширені тільки на ті позови, строк пред'явлення яких, встановлений попе­реднім законодавством, не сплив до набрання чинності ЦК, тобто до 1 січня 2004 р. Наприклад, якщо строк позовної давності закінчується в березні 2004 р., то правила нового ЦК про позовну давність до цих відносин можуть засто­совуватися. Якщо ж строк позовної давності закінчився 31 грудня 2003 р., то на ці відносини мають поширюватися правила про позовну давність, встанов­лені ЦК Української РСР 1963 р. До позовів про визнання заперечуваного пра­вочину недійсним, а також про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, правила про позовну давність, встановлені новим ЦК, будуть зас­тосовуватися за умов, якщо право на пред'явлення такого позову виникло лише після 1 січня 2004 р. До позовів, права на пред'явлення яких виникли до 1 січня 2004 р., буде застосовуватися попереднє законодавство про позовну давність, тобто ЦК УРСР 1963 р.
Важливим є правило про застосування набувальної давності, оскільки це новий інститут для ЦК. Відтак, правила ст. 344 ЦК про набувальну давність по­ширюються не тільки на випадки, коли володіння майном почалося від 1 січня 2004 р. і відповідно до ст. 344 ЦК щодо нерухомого майна триває протягом деся­ти років, а щодо рухомого майна — протягом п'яти років. Згідно із ст. 8 При­кінцевих та перехідних положень ці правила про набувальну давність можуть поширюватися також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом, тобто відлік цього строку може починати­ся з 1 січня 2001 р.
Статті 9 і 10 Прикінцевих та перехідних положень стосуються випадків особ­ливого застосування правил нового ЦК до договірних відносин. Перш за все до договорів, які були укладені до 1 січня 2004 р. і продовжують діяти після набрання чинності ЦК, мають застосовуватися правила нового Кодексу щодо підстав, порядку, і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів, не­залежно від дати їх укладення. Таким чином, якщо виникає питання, пов'яза­не із розірванням договору оренди, укладеним 20 березня 2003 р., а питання про розірвання виникає у лютому 2004 р., то незалежно від того, що договір був укладений до набрання чинності новим ЦК, питання стосовно підстав, по­рядку і наслідків розірвання цього договору будуть вирішуватися на підставі нового ЦК. Оскільки ст. 9 Прикінцевих та перехідних положень не передба­чає, що в такому ж порядку мають вирішуватися і питання, пов'язані з не­дійсністю договорів, тобто за підставами, порядком та правовими наслідками визнання договорів недійсними, слід визнати, що стосовно вирішення цих пи­тань (підстав, порядку і правових наслідків визнання договорів недійсними) мають застосовуватися правила Кодексу, який діяв на момент укладення тако­го договору.
Щодо застосування правил про відповідальність за порушення договору, правила нового ЦК можуть застосовуватися до тих договорів, факти порушен­ня яких були допущені вже після набрання чинності цим Кодексом, за винятком тих випадків, коли в договорах, укладених до 1 січня 2004 р., була встановлена інша відповідальність за такі порушення. У таких виняткових випадках будуть застосовуватися, незалежно від часу порушення договорів, правила про відпо­відальність, передбачені у самих договорах.
Якщо у провадженні знаходиться справа про припинення права власності на підставах, які не встановлені ЦК або іншими законами, то вона підлягає припи­ненню. У разі, якщо судові рішення у таких справах ухвалені, але не виконані до набрання чинності новим ЦК, такі рішення примусовому виконанню не підлягають.